(З)ГОРІТИ

(З)ГОРІТИ
«Гори, но не сгорай», є така пісня у групи Люмен. Так от. У мене не вийшло. Я згоріла. Емоційно вигоріла дотла на роботі. Розповідаючи це комусь, я зазвичай дивлюсь крізь співрозмовника.
Перша ластівка

Я не вважала, що проблема професійного вигорання варта уваги. Думала, люди фаталізують і перебільшують. Ні.

Вперше я подумала, що зі мною щось не так, коли не змогла вчасно здати роботу. Це був ще початок навчання в університеті. У мене комплекс відмінниці: краще померти, аніж протермінувати дедлайн. А тут я сиджу перед відкритим вордівським файлом і нічого не роблю. Просто дивлюсь. За години півтори такого беззмістовного сидіння я просто пішла спати. А вранці навіть совість не прийшла мене їсти — було байдуже.

Тут хочеться усміхнутись, але усмішка виходить гіркою і невеселою.

Згодом подібне повторилося. Я списувала все на дорослішання: підлітковий максималізм відходив у небуття разом із наївним бажанням бути першою і найкращою.

Червоний диплом не був моєю мрією. Я сприймала його як щось неминуче. Звучить зарозуміло, знаю. Але тут справа не в самовпевненості. Я просто знала, що маю зробити для цього все можливе. І знала, що зроблю.

Я відверто нехтувала першочерговими фізіологічними потребами. А що? Могла собі дозволити! Тоді ресурсів і запалу було більш, ніж достатньо!

Згадую, як задрімала під вечір після однієї з безсонних ночей. Відкрила очі, глянула на телефон: було за дванадцяту. Не могла згадати, чи дзвонила мамі сьогодні. Зайшла в телефонну книгу — а там дзвінок сестрі. Вихідний, годину тому. Я думала, помилка оператора. Я ж спала в цей час. А, ні. Помилка головного мозку. Таки дзвонила, ще й розмовляла 10 хвилин. Досі не пам'ятаю про що.
Я люблю свою роботу

Я почала працювати після другого курсу. Одразу за спеціальністю — журналісткою.

Чи достатньо мені було знань для роботи? Звісно, ні. Я готова була викладатись не на 100, а на мільйон відсотків, аби добре робити свою роботу. Не їсти, не спати, і не жити — аби ставати кращою. Я розумію, що цей варіант програшний. Але якби можна було все переграти, я б вчинила так само.

Мій тодішній розпорядок дня можна назвати вбивчим.

Я прокидалась о 5, працювала з 7-ї ранку. Робочий день завершувався о 18, проте я лишалась, щоб мати змогу повправлятися з програмами, яких потребувала в роботі. Додому поверталася після 20-ї.

Далі години спливали непомітно. Я була занадто втомленою, тому навіть банальні речі забирали багато часу. Останні сили йшли на те, щоб розігріти вечерю. Проте часто обходилась без цього.
Є ще одна важлива деталь. Особисте життя. У мене тоді були стосунки на відстані, з різницею у часі й у графіках. Ми говорили щовечора. Чи радше щоночі. Я не лягала спати, бо хотіла його почути.

Мій сон тривав 3-4 години. А потім знову 5-а, знову вилізати з-під ковдри і йти на роботу.

Синці під очима ставали все помітнішими, жоден хайлайтер не міг зарадити. Зараз, певно, ситуація не набагато краща, але я хоча б можу це адекватно оцінити і запланувати відпочинок.

На вихідні я їздила до батьків і спала. Якось дрімала на дивані у вітальні й тато запитав мене щось. Питання вже не згадаю, а от відповідь пам'ятаю дуже добре. Почала розповідати, що обов'язково куплю нові простирадла, куплю багато нових, і закутаюсь у всі одразу. Звідки ті простирадла з'явились в моїй голові — не знаю. Тато тоді злякався дуже, я й сама злякалась. Звела все на жарт, мовляв, допрацювалась. Іронія в тому, що це був зовсім не жарт.

Я могла заснути о 9 вечора і прокинутись об 11 ранку, і все одно відчувала втому. У якийсь момент я зрозуміла, що не здатна відпочити. Втома завжди була зі мною, змінювався тільки її рівень. Більш втомлена чи менш втомлена я поверталась на роботу.

На фото з того періоду можна побачити не просто втомлену, а виснажену молоду дівчину, очі якої палають нездоровим вогнем.
У всіх свої залежності. Робота теж наркотик, от тільки реабілітації для трудоголіків не існує.

Дуже довго я не сприймала професійне чи то емоційне вигорання як щось серйозне. Я пропрацювала в такому темпі 3 місяці. «Треба щось змінювати», — говорила я собі, але так нічого і не робила. Я говорила це тихо — мій організм же про це просто волав.

Щоб зберегти хоч якісь ресурси, він почав економити. Спочатку була незначна апатія, потім — байдужіть до того, що раніше викликало емоції. Я перестала виходити кудись ввечері, скоротила кількість контактів до критичного мінімуму, навіть фарбуватись менше стала. Сил не вистачало. А я продовжувала вимагати від себе більшого.

більше за себе

Все звелося до банального кола: дім-робота-дім. Я перестала відчувати смак життя, воно стало прісним і ніяким. Заснула на ноутбуці — треба довше вмиватися холодною водою, щоб прибрати з обличчя сліди від клавіатури. Втратила свідомість — встала, струсила пил і пішла далі.

Потім сталась тижнева відпустка. Я поїхала за кордон, до хлопця. Багато спала, їла, бачила. Мені раптом спало на думку, що я сто років не роззиралась навкруги. Хоча багато ходила пішки. Вмикався автопілот.
Думка про те, що треба щось змінювати ставала не такою абстрактною і далекою. Набирала чітких форм — треба унормувати графік і знайти час для себе.

Повернулася додому з чітким баченням «нового життя». Баланс між роботою і навчанням, активністю і сном. Але робота обійняла мене ще міцніше, ніж до того, а навчання вимагало моєї уваги і присутності. Я подумала: «Я зараз ще покручу це колесо, а потім обов'язково відпочину».

Я ходила на навчання і на роботу, на роботу і на навчання. Згодом вирішила взяти участь ще в одному проєкті. Я вже не лягала спати, а просто падала на ліжко. Ніч, день, знову ніч, знову день… Коли на роботі запитували чи хочу зробити щось додатково, погоджувалась.
Я любила те, що робила! От тільки чомусь більше за себе.

Мені постійно здавалося, що треба більше працювати над собою. Самодисципліна, тайм-менеджмент, інші вигадки соціуму, які мають покращувати ефективність, — я спробувала все. І в мене вийшло, з одним маленьким винятком: часу на сон не лишилось.

*Тут міг бути текст*

Є такий момент: нічого особливого не стається, але це спрацьовує як "остання крапля". Холодильник не працював, контакт відходив. Я не дочекалась електрика, сама ізолентою перемотала. Увімкнула — працює. Сіла біля нього і розплакалась. Хіба має бути так важко?..

Я відчувала себе все більш знесиленою, проте замість того, щоб взяти паузу — відчувала злість на себе за власну слабкість. Я хотіла робити все й одразу, хотіла все встигати, хотіла бути кращою. Знову.

Байдужість змінилась роздратуванням. Я ніби їхала на розбавленому газі, а мені дали бензин преміум якості. Злість працює як топливо. Дозволяє використати всю потужність, всі наявні кінські сили. От тільки й закінчується так само несподівано.

Я робила свою і не свою роботу, писала курсову. Писала курсові роботи іншим, за гроші. Запускала ще один проєкт. Особисті стосунки зазнавали краху — «треба ж на щось відволіктися».
Дурне відчуття — відчуваєш себе роботом, але тобі це подобається. Інші що встигають за 24 години? А у мене в добі було 30, 48, 72! Я почала вставати до того, як задзвонить будильник. Навіть якщо лягла за 2 години тому. Втоми більше не було, і мене це не лякало. Хоча мало би.

«Не забути надіслати заявку на стажування», — з такою думкою я поверталась того вечора додому. Завершивши всі справи, відкрила форму: хто ви, що ви, чому ви. Відповіла. Питання про мотивацію вирішила залишити наостанок. Але поле не могло бути пустим: клята червона зірочка заважала перейти на іншу сторінку.

Написала: «Тут міг бути текст». Закінчила заповнювати заявку, а назад так і не повернулась — забула. Так і надіслала. Такої вмотивованої стажерки вони ще не мали.

На стажування мене не взяли. Я тоді засмутилась неабияк. А зараз розумію: я би його не стягнула.

Turn off


Того ранку я не піднялась з ліжка. Не відповіла на повідомлення, проігнорувала дзвінок. Не вмикала ноутбук. Не відкривала записник. Не їла. Не думала. Лежала, спала, поправляла ковдру, перегорталась на інший бік.
Це вже була не та байдужість, яку можна було переспати і переїсти. У моїй голові було порожньо. У моєму серці було порожньо. Я була суцільною чорною дірою. В мені не було нічого.

Так минула доба. Новий день не приніс нічого нового. Я написала мамі: «Все добре, просто багато роботи, не переживай». Говорити не хотіла. Взяла води і знову лягла. Дедлайни горіли, завдання не робились — байдуже.

Вирішила погуглити. «Апатія», «безсоння», «знесилення», «постійний головний біль». Пан Гугл як професійний лікар написав: «Емоційне вигорання у вас, догралися».

«Шукати психотерапевта і то терміново», — подумала я, але запал минув так швидко, як і з'явився. Зібрала речі і поїхала до батьків. Колег таки попередила: мене не буде кілька днів, захворіла, сильно.

Батьки питали, що сталось. Я відповідала, що знайшла час відпочити, — чим вони не задоволені? Самі ж постійно про це говорили.

Удома загорнулась в ковдру, як гусінь, і вирішила чекати весни. Думала, прокинусь метеликом. Але не все так просто. Дні йшли за днями, а мені подобалось бути гусінню.


Сонце. Я відсунула штору, побачила сонце і зраділа! Розумію, що звучить дивно, але я забула, що таке «радіти». Не бути задоволеною певним результатом, а відчувати радість просто так.

Я почала багато гуляти. Іноді бігала. Іноді їздила на роботу: закінчувала проєкт. Захистила дипломну роботу. Намагалась читати, але не виходило, — думки тікали від неї, наче неслухняна отара. Почала дивитись серіал — через розфокусованість доводилось двічі переглядати одну й ту ж серію. Не забороняла собі плакати. Писала.

Період відновлення минув як один довгий день. Я пробувала дослухатись до себе: чого мені хочеться? Відповідь знала наперед: нічого. Я була спустошена і знесилена.

Стосунки закінчились. Працювати я більше не могла. Диплом отримала. Ніхто не насмілювався поставити мені незручне питання: «що далі». Воно висіло в повітрі, гнітило і бридко липло до думок.

Так пройшов місяць. І я здивувала всіх, і саму себе, — переїду в інше місто. 6 годин дороги, продовження навчання, перші півроку ніякої роботи.

Психологи називають це втечею. Найгіршим кроком при емоційному вигоранні. Але про це я дізналась набагато пізніше. Тоді я пішла ва-банк і не помилилась. Лежати на своєму ліжку вічність — не краще рішення. Думати про те, що нічого не хочу, жаліти себе, давати ще час, скаржитися.

Переїзд не був казковим: речі не телепортувались, простір не відвоювався, затишок не виник сам собою. Я опинилась одна в новому місці. Це було важко, але дуже потрібно. Адреналін пішов мені на користь. Я збрешу, якщо скажу, що все одразу стало добре. Я ще тривалий час почувалась знесиленою, проте мені хотілося вставати з ліжка, відкривати вікно і радіти сонцю.

***

Переглядаю фотографії і розумію, що я навіть не посміхалась. Точніше, я думала, що посміхалась, а виходила якась жалюгідна гримаса. Зараз все стало на свої місця.

Зараз я теж навчаюсь і працюю. Берусь за додаткові проєкти. Перевтомлююсь. Запитаєте, що ж змінилось?.

Якщо коротко, то все. Я бережу себе і свої ресурси. Звичайно, я жива людина. Не ідеальна. Іноді засиджуюсь допізна, іноді не встигаю поїсти. Але це несистемно. Як тільки відчуваю перші ознаки перевтоми — влаштовую день відпочинку. А ще вірю, що жодний дедлайн не вартує здоров'я. Проте, не думайте, що я їх часто пропускаю.
У мене вийшло стати таким собі феніксом. Феніксом, який згорів на вогні перевтоми й бажанні бути ідеальним. Феніксом, який відродився завдяки… напевно, завдяки вдалому збігові обставин. Так от, тепер цей фенікс радить любити і берегти себе. Бо страшно подумати, що було б, якби я була іншим звірятком, яке не вміє народжуватись заново.

Ілюстрації
Тетяна Вдовиченко
Текст
ще! ачьонє?