Як полюбити Запоріжжя завдяки мужикам і прабабусі
Як полюбити Запоріжжя завдяки мужикам і прабабусі
Як полюбити Запоріжжя завдяки мужикам і прабабусі
Як полюбити Запоріжжя завдяки мужикам і прабабусі
Завтра моєму татуюванню виповниться чотири місяці. Не те щоб я фанатіла від тату – я не хотіла забиватись, поки не знайду той самий ескіз. У двадцять два він мене знайшов сам. Це фантастична мозаїка з фасаду запорізького Головпоштамту. Вся ця історія далі про те, як я дізналася, що могла б жити у фантастичному місті.
На перших курсах у Києві я, як і більшість «понаєхавших», обожнювала чорні жарти про Запоріжжя, про те, що туди треба їхати помирати, що там нічого немає і що всі, хто не хоче звідти з'їхати – приречені. Навряд би я думала інакше, якщо всі мої талановиті однокласники, за сумісництвом – найближчі друзі, виїхали. Та й провела я ту частину свого життя в найбільш індустріальному та інертному районі міста – Заводському, або на Павло-Кічкасі, або на Кічманє. Я і досі пам'ятаю звідти переважно сумні картинки: вулиця Оптимістична з краєвидом на смітники та відвали, небо в рудих плямах заводського смога, сусідські хрущовки, панельки, м'ясні та пивні кіоски, маршрутки, типи та типесси у спартівках, і трамваї, які виїжджаючи з «конєчки» стягували в рядок повільних пенсіонерів з вицвілими пакетами. Іноді я чула, що на «конєчці» когось застрелили – частенько таке бувало в ресторані «Діана», який стоїть навпроти іржавого і пошарпаного дитячого «городка». А молодь завжди збиралася у дворах, на районному фонтані біля Будинка культури, чи в торговельних центрах у центрі.
Це життя не можна описати як осмислене. Були двори, будинки, балкони, маршрутки, реклама, проспект, Дніпрогес, лебеді з покришок – не добре і не погано, звично. Ти просто рухаєшся з однієї точки в іншу, не розуміючи простір і себе в ньому. Моє враження про Запоріжжя залишалося доволі рівномірним і гнітючим, і неважливо, скільки районів я бачила і хоч би в які туси не встрягала. А уроки з історії рідного краю мені згадувати досі боляче – бо нас пічкали нудними фактами про Хортицю і козаків, які ну ніяк не лягали в область інтересів підлітка у розпалі пубертату.

Я втомлювался від Запоріжжя також через сварки у сім'ї та романтичні стосунки, які не приносили мені щастя, тому втекти хотіла ще більше. Сумно було як у пісні Mr. Credo "Сегодня в белом танце кружимся".

На третьому році в Києві я розійшлася з хлопцем із Запоріжжя, закохалась в іншого, почала шукати роботу і влилася у доросле фейсбучне життя. Тож потроху звичка приїздити на «малую родіну» самознищувалась, а емоційні та депресивні спогади про неї витіснялися колоритним київським досвідом дитини, незалежної від батьків. Навіть якби Київ виявився непридатною для життя печерою, то все одно б сподобався мені. Висотки – вау! Галдьож машин- вау! СКЛО – ВАУ, PUT SOME MORE! Я обожнювала все, що бачила, і забувала, що Запоріжжя було в моєму житті.

Крига скресла, коли від хлопця я дізналася про рух #SAVEKYIVMODERNISM. Я не пам'ятаю, що саме ми обговорювали, але пам'ятаю, як палала його срака через реставрації радянських будівель Києва. Повітряно-статевим шляхом уся ця урбаністика передалася мені й одразу в тяжкій формі. Трохи ніяково говорити, але новини про черговий зіпсований радянський кінотеатр доводили мене до сліз, і досі доводять. Ви б витримали дивитися на знущання з того, кого ніхто не може захистити? Отож.

Все моє подальше життя підкорилося спостереженням за містом, навіть коли ми з хлопцем розійшлися. Я почала читати спеціалізовану літературу, ходити на лекції, і навіть на побачення по всьому Києву я ганяла з подвійною метою – і на тойво сєсть, і на простір увагу звернути. Настрій змінювався від району до району. Скло, висотки, реклами. Все для машин, все пластикове, галасне, надміру яскраве. А тут приємний постмодернізм на Подолі, а тут річечка незабудована на Оболоні, можна і переїхати. Я так шизанулася, що перестала юзати фільтри в інстаграмі і змінила гардероб – викинула майже все різнокольорове і принтоване, натомість нагребла базового лахміття, щоб не біситися через візуальне сміття у своєму житті.

Коли я влаштувалася на роботу в урбаністичне видання, то зрозуміла, що зло може бути ще гіршим – бо знищують і мозаїки, і ліпнину, і це так страшно, бо ми втрачаємо не просто зразки дизайну, а шматки своєї історії, яку важливо відчувати, щоб не стати довбойобами. Градус ненависті до знищення пам'яток стрімко зріс, коли я дізналася про магнум опус київських монументалістів Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Це Стіна пам'яті на Байковій горі, яку художники робили з максимально гуманістичним посилом, позбавленим будь-якої токсичної радянськості: люби світ, у якому живеш, люби людей і все таке. А потім совки збісилися і залили цю стіну бетоном. Читаючи інтерв'ю з Мельниченком, я плювалася гнівом, бо всім насрати.

Вогонь урбаністики перекинувся на Запоріжжя десь через рік. У фейсбуці я побачила, що для нашого міста розробили дизайн-код, який заборонить завішувати фасади стрьомом. У цій презентації я вперше побачила проспект Соборний (Леніна) людським і придатним для життя, таким яким він був багато років тому. Щось почало перевертатися, і на горизонті вчасно з'явився розумний і дорослий мужик, на якого я відчайдушно захотіла справити враження.

Я розповідала йому, звідки я родом – на цей момент я вже робила зауваження всім, хто жартував про безнадійне Запоріжжя – і вирішила показати йому свій райчик у ХХ сторіччі. Забивши у пошук «кичкас старые фото», я дізналася, що в Запоріжжі був ще один Кічкас, який довелося затопити під час будівництва Дніпрогесу. І ось він, поворотний момент – згадавши, що моя лагідна тепла прабабуся керувала краном у роки відновлення Дніпрогесу після військової атаки, якось я вийшла на історію будівництва всього Запоріжжя, якого без Дніпрогесу взагалі б не було.

І тут виявляється, що смердючий напіврозвалений чотириповерховий шмат мого рідного міста (називається Соцмісто/Велике Запоріжжя/Шосте селище), заставлений маршрутками, закритий від людства страшними вивісками, прибудовами й зупинковими чергами, може отримати статус ЮНЕСКО. Я не чула жоден з цих топонімів ні від родичів, ні навіть від вчителів!

Річ у тім, що Соцмісто будували для працівників Дніпробуду, тобто і Дніпрогесу також. Місто для них хотіли зробити таким, щоб не відволікало від роботи на заводі. Поснідав у їдальні, віддав малого в садок і з'їбавсь на роботу, ячейка пролетарська.
Тож у 1930-х молодим радянським архітекторами дозволили застосувати у своїх проєктах європейську традицію «нового будівництва», яка дуже задовольнила очікування совків. Ці будівлі й виглядали прекрасно – маленькі, затишні, багато світла, всюди пласкі дахи, на яких можна висаджувати рослини, а до деяких можна взагалі пройти повітряним коридором. Для свого часу це був справжній експеримент, і тому науковці з усього світу намагаються допомогти пам'ятці отримати статус ЮНЕСКО. Зрештою, надихали архітекторів учні-авангардисти європейської дизайн-школи Баухаус.

То це типу Запоріжжя завжди було частиною такого стильного архітектурного руху? Што?

Неочікувано я справила враження не лише на мужика, а сама на себе. Я впала у брєдовий стан. Мабуть, через те, що лаконічний авангард задовольнив моє бажання втекти від шуму і сміття. Тож я роздруковувала фотки будиночків, вишивала, малювала їх у зошитах, а потім засинала в розпачі, бо раптом ми знову все просрали.

Так мене не хитало ні від чого в моєму житті. Була вже тепла весна, я рахувала дні до поїздки в Запоріжжя, щоб подивитися на те, чого ніколи толком не бачила. Мені пощастило познайомитись із фанатом запорізького авангарду, який у своїй квартирі облаштував галерею Соцміста. Вона називалася Barannik, на честь засновника Юрія Баранніка, і місце у неї було дуже правильне – у першому будинку в Соцмісті при виїзді з Дніпрогесу.

Щоб потрапити туди, потрібно було подзвонити Юрі заздалегідь, бо він мав запланувати поїздку з дачі. Юра, чоловік із сивим каре, колись вивчився на комп'ютерника в Новосибірську і за рекомендацією рідних переїхав у Запоріжжя. Все своє життя він присвятив тому, щоб зробити Запоріжжя яскравішим, але часто його руки опускалися через брак ресурсів. Його галерея так і не стала місцем зборів молоді, туди ходили переважно дорослі люди зі скромної тусовки захисників архітектури і урбаністів.

Юра заварив мені чай на кухні в галереї і провів до постерів з найважливішими фактами про Шосте селище. До Другої світової війни у ньому працював найбільший в СРСР кінотеатр на тисячу відвідувачів, Перший художній, який довелося зносити через сильні пошкодження на війні. І ще у нас була найбільша школа, Школа-гігант, де тепер Інженерна Академія. Фантастика.

Зайшли хлопець і дівчина, Юра переключився на них. З розмови я зрозуміла, що вони приїхали з Харкова на архітектурний туризм.
Та невже ми комусь аж так цікаві?

Моя перша прогулянка Шостим селищем була усамітненою. Я блукала по дворах, розглядала сліди від куль на потьмянілих футуристичних фасадах, закривала долонями гидку рекламу, щоб нічого не відволікало від форм, обіймала (серйозно) пілони і випуклі частини будинків, порівнювала скорботну даність зі старими фотографіями і тамувала ридання біля забалконених падіків. Потім з однокласницею ми провели в Соцмісті фотозустріч «с легким налетом эстетики отвратительного». Ще згодом я привезла до Запоріжжя свого київського друга-дизайнера, з яким ми прогулювалися вже на більші відстані – вздовж усього проспекту Соборного, і вздовж Дніпрогесу. Ми користувалися правилом «дивись на верхівки», коли фасад було не розгледіти за брудом. У нас залишався останній поверх і небо, дуже романтично. Друг тоді сказав те, що я хотіла почути – назвав Запоріжжя чудом в апокаліптичному занепаді. Це такий собі комплімент, але все одно про потенціал. Мене розпирала гордість. Я почувалася так, наче ніколи не знала Запоріжжя, я була new in the city і хотіла зберегти цей стан якнайдовше. Щось схоже у мене викликала "Місячне сяйво" композитора Дебюссі, схожа на утопію і занепад одночасно. Ти тільки белькочеш «та невже, та невже, та невже», і проживаєш терапію містом.

Напруження зросло, коли під рекламний банер вирішили віддати мозаїку на Запорізькому Головпоштамті, що стоїть уздовж проспекту Соборного, у 25 хвилинах пішки від Шостого селища. На мозаїці зображений атлант, який греблею перекриває Дніпро, його оточують заводські димоходи, металургійні ковші й зірка. Чомусь я згадала історію Стіни пам'яті Рибачук і Мельниченка. Невже можна взяти й закрити від людей таку картинку? Це ж так про Запоріжжя, справжня ода індустріалізму, дух спротиву, Дніпрогес, на якому пахала моя прабабуся, і заради якого з'явився новий шмат міста, і зрештою, навіть під декомунізацію ця мозаїка не підпадає… Коротше, це зображення підсумувало всю мою любов до світу, і дякувати богові, Укрпошті заборонили робити з ним будь-що. Але я особисто мала щось із ним придумати.

Криза настала у моторошний період мого життя. Галерист Юра помер від серцевого нападу і галерею закрили, бо справа була некомерційною, і продовжувати її нікому. Я не могла приїхати через роботу, вигоряючи день за днем. Коли вигоріла, впала на два місяці у депресію, провела кілька надривних сеансів у психіатрів, які попередньо оголосили мені межовий розлад особистості й попросили не соромитись бути вразливою. Я так і зробила. Замовивши сеанс у запорізького тату-майстра, в грудні я кинула Київ і поїхала додому піклуватися про себе. Мене тягнуло до всього схожого на Головпоштамт. Позичивши фотоапарат, я бігала з відкритим ротом уже в іншому, модерністичному клаптику міста - ловила красу Облради, кінотеатру «Байда», готелю «Інтурист», іноді бігала до колишнього Палацу піонерів біля галереї Юри. Поруч з цією архітектурою я почувалась беззахисною маленькою людинкою і фантазувала про те, що б мені казали ці серйозні стіни. «Ти така нікчемна, така шмаркля, у тебе нічого не вийде», говорили вони мовчки, а я їм неочікувано вголос: «Я роблю заради себе все можливе», і наша розмова закінчувалась. Зрештою, я завела інстаграм-профіль для світлин запорізького олдскульного дизайну і відчула полегшення.

Запоріжжя зовсім не безнадійне. Тут стало набагато більше пристойних місць для всіх мешканців, і вони самі рятують ситуацію: змусили поліцію притягти до відповідальності підприємця, який пофарбував фасад на проспекті, врятували від знесення водонапірну вежу в Старій частині міста, а на лекціях про Соцмісто завжди аншлаг. Навіть з родичами у мене виникло більше точок дотикання, бо тепер я знаю, як питати їх про минуле, щоб мене не нудило і ніхто не пересварився. А ще я стала носити прабабусину хустку замість шарфа.

Тож татуювання мало для мене ще й сенс відродження. Зробивши його, я відчула себе помноженою на три. Місцеве видання зробило про це новину з мого посту у Фейсбуці, що дало мені кармічний плюсик і відчуття, шо «всьо», треба назад до Києва. Наостанок я вирішила влаштувати собі пригоду – насвайпати класне побачення. Хто ж знав, що хлопець запросить мене у Шосте селище, та ще й у квартал, який проєктувала жінка. Звісно, з його вуст це звучало простіше – «Давай на Металлургов 8», але ж ви розумієте.

Він ідеально вписався і через свою цілісність, яка була мені потрібна щоб самій зібратись до купи. Вивчився на металурга, попрацював на заводі, прийняв свою бісексуальність, кинув завод, змінив ще дві роботи й знайшов себе в кулінарії. Який же він колоритний. Я пів ночі прикладала свого Атланта до його Цирі на ребрах, іноді ми відволікались на розмови про Шосте селище, він ласкаво називав мене маньячкою і гладив волосся в беззвучному світлі телевізора. Все було казково, поки ми не почали про Київ. Він планує переїздити. «Шкода, шкода, що і ти туди ж», - подумала я, а потім згадала про себе.

На новині з моїм татуюванням зараз 4500 переглядів. Чи не значить це, що місту прямо зараз гостро необхідна молода і навіжена кров, яка рватиме за нього зубами? Це так. Але як же тоді наші ванільні амбіції?

За цю казку я дякую своїй прабабусі, яка колись працювала на крані Дніпрогесу.
Текст
Ілюстрації
Ріта Дудіна
ще! ачьонє?