Як я вижила на зйомках горору
Як я вижила на зйомках горору
На годиннику була приблизно сьома ранку, коли мій чоловік Сашка відкрив мені двері. На його обличчі був, як мінімум, подив, як максимум: "Бля, што случілось?" Я стояла навпроти з подертими колготками. На ногах підсохші ляпи крові. На обличчі і рубашці земля. Під очима потекла туш. Волосся стирчало в різні боки. Тіло злегка трясло. Зуби цокотіли. За всіма ознаками стався піздєц.
Я скрутилась, як цуцик, у повній ванній гарячої води і почала розповідати Сашці всю цю історію. Це було нелегко, бо зуби частенько прикусували язик.

Для точності - то були нічні зйомки. Перші серйозні зйомки в моєму житті. Нас було семеро: директор-режисер - італієць (поляки кажуть "влох"), його партнер-режисер, теж італієць, але польського походження, відеооператор поляк - молоднячок, я і ще троє дівчат-акторок. Одна з них — коханка директора.

Це були зйомки тизеру, а не фільму. Сам фільм, короткий метр в жанрі горору, брав участь у Каннському кінофестивалі. Але бекстейдж виявився страшнішим за сам тизер.
Ми в будиночку, фарбуємося, наводимо марафєтік. Хвилин десять тому підписали контракт польською мовою. Хвилююся, бо мені так і не показали сценарій, а я попереджала, що голою зніматися не буду. Чекаємо початку: перекусуємо піцою з мікрохвильовки.
Режисери кажуть нам закрити вікна, не виглядати в них і не відкривати двері на вулицю. Я думаю: "Якого хрєна?".
Під час наступної сцени я психую: "Ви кажете, що я добре граю. Якщо будете й далі підливати мені горілку, гратиму погано. Може, іншим це й треба, але не мені". Спрацювало — в мій келих більше не доливають.

У четвертій сцені тільки я. Граю на фортепіано. Почуваюся спокійніше, бо світло й камери мене зачаровують. Тієї миті я усвідомлюю, що це моє покликання — хочу бути акторкою. Але мій кайф перериває гучний гул з вікна. Це господарі будинку горланять щось польською.

Із того, що можна розібрати, чую "Курва!". На мій подив, режисери наказують нам сидіти мовчки, а самі відповідають, не відкриваючи дверей.
Господарі будинку починають їх вибивати. Відбувається жорсткий срач.

Режисери підпирають двері своїми тушками, потім шваброю. Бам! Швабра тріщить навпіл і розлітається по кімнаті. Двері відкриваються. Забігають двоє поляків і розштовхують режисерів. Доки всі горлають і сваряться, в моїй голові все зливається в один сповільнений кадр.

Я чітко усвідомлюю ситуацію, коли поляк в упор фотографує мене на свою мобілу: нафарбовані дівчатка в міні, зрілі мужички, водяра і камери — все ж ідеально для порно! Біжу за поляком і прошу його видалити моє фото, той не ведеться. Коли вони викликають поліцію — моє серце падає у п'ятки .
Перша сцена: Ми в кімнаті, танцюємо і п'ємо коктейльчики (насправді сік). Одна з акторок тупить дубль за дублем, потім починає скиглити. Я відводжу її подалі і намагаюся заспокоїти польською. Порція малозрозумілої мотивашки від мене, і вона готова.

Знімаємо. Знов лажа. Режисер пояснює їй, що треба брати приклад з мене. Мені трохи ніяково, бо дівчата вже готові мене покусати.
Продовжуємо зйомки. В наш сік починають підливати горілку.

Я нервую, бо у цій і без того напруженій атмосфері, мене переслідує страх: зараз нас напоять, згвалтують і закопають у лісі. Усе як за сценарієм цього ж фільма. Маніяка, до речі, грає один з режисерів, той що напіввлох.
А раптом вони психопати, які грають самих себе?
Річ у тім, що в Польщу я переїхала нещодавно, і зараз чекаю на карту побуту. Мені аж ніяк не можна мати проблем з поліцією. Інакше — депортують. І то ще нехай, але мій чоловік підписав робочий контракт на рік.
Ми що, будемо жити в різних країнах? Я, м'яко кажучи, в шоці.
Навіть втекти не можу, бо навколо темрява, поля і Варшава хєрзнаде, а в моїй сумці лише срана косметика, кредитка і кнопочна Nокіа. Всьо, жопа, — думаю я.
Чудом виходить зам'яти цю ситуацію, коли приїжджає поліція. Нас, дівчат, не чіпають. Просто мирно виперли всіх з будинку серед ночі. Режисери запихають всю апаратуру і нас в тачки.
Їдемо. Куди? Уявлення не маю.
Нас везе відеооператор, він сам вже нічого не вдупляє.
Ми запитуємо, він мовчить. Дівчата добряче п'яненькі.
Та алкоголю виявилося замало. Вони ще курять косяк на зупинці і підзаправляються пивком. А потім енергетиком. А потім кавою.

Може і я б щось випила, якби тут була більш романтична атмосферка. Ми їдемо ще хвилин 20, аж поки не починається глухий ліс і цілковита темрява. Сказати що мені сцикотно — це ніхера не сказати!
Я чекаю доки ми в щось вріжемося, впадемо з обриву або нас усе-таки згвалтують.
Приїхали невідомо куди: навпроти якийсь стрьомний бункер, навкруги ліс. Хоч місяць на небі світить. Повний. Нам велять чекати в машині. Стає все холодніше. Пічку довелося вимкнути, щоб вистачило бензину на дорогу назад. Нестерпно хочеться жерти. Дівчата починають нагадувати режисерам, що пора вечеряти. Я згодна, але що, бляха, їсти? Може білку?

Ми знайшли дві коробки замороженої піци під ногами. І чого ми не додумалися підсмажити її над запальничкою? Ми підбігаємо до начальства запитати, що є гаряченького. Вони показують в бік кущів і говорять:
"Грійтеся, дівчатка, там є чай і кава". "Піздєц, це жарт?", - я хочу закопати їх живцем. Але, вони не жартують: на землі дійсно лежить пачка кави і чаю, а поряд п'ятилітрова баклажка холодної води.

Все що мені залишається — не бухати і контролювати ситуацію. Але, але, але… Горілка! Коли від холоду зуби почали наскакувати на язик, довелось і мені сьорбнути народного еліксирчику.
Починається новий день. Сюжет я вже не викупаю, режисери пишуть його на ходу.
Сцена така: ми сидимо без курток на кортанах біля багаття, тіпа бухаємо, куримо і ржемо як дебілки. Дівчата вже настільки вмазані, що їм навіть в роль не треба входити.

Все німіє від холоду, обличчя тіпає — щось схоже на припадки. Дівчата оруть "Масакра!", "Фільм лайно" і деруться на якісь триметрові каменюки. Я знімаю їх звідти, бо не хочу бути свідком смертельного замєсу. Більш темпераментний італійчик біситься і горлає: "Навіщо ви це робите? Хутко зніматися! Ви підписали контракт!".
Не знаю як відчувається "передінфарктний стан", та здається, у мене щось схоже. Боже, за що це мені? Я ж нічого не крала. Останні кілька років точно.
І тут "Фіу-фіу" і фари в харю. Поліцейський патруль!— Чим ви тут займаєтеся посеред ночі? — питає пузанчик у формі.— Знімаємо кіно, — каже режисер.— Це що, алкоголь?

Після цього одна діваха починає в прямому сенсі активно фліртувати з полісменом, заікаючись і спотикаючись ногою об свою ж ногу.
Навіть якби відстань між ними була на кілька метрів більша, запах з її рота все одно долетів би до полісмена.

— Давайте документи. Всі.
Мене остаточно накриває і починає трясти не по-дєтскі. Реву активно і сльозоплідно. Реву захльобуючись. І не знаю, що мені робити.
— Скажи що в тебе немає паспорта зараз, я теж так зроблю, — радить мені та, що спотикалась. Хіхікає. Та якби ж тихіше казала! Може й мені варто було нахірачитися водяри і не паритись? Капець, я їй заздрю.

Видих, вдих, видих… До сраки! Ризикну. Через хвилину я вже, захльобуючись, пояснюю полісмену, що мені не можна мати проблем, бо депортують. Що у мене все по-чесному, я в адекваті і не відповідаю за цю ситуацію. Він ще трохи нас полякав, а потім заспокоїв — до ужонду нічого не дійде. Я називаю свої дані і йду в тачку зібрати залишки нервів докупи.

Потім підходжу до всієї команди і впевнено кажу:
"Ми всі зараз засовуємо свої емоції в сраку, знімаємо всі сцени і роз'їжджаємося по домівках!"
Більше мені нічого не було страшно. І коли я стояла в кінці тунелю наодинці з кажаном, чекаючи на "Екшен!". І коли з розбігу впала на камені і здерла руки і ногу. І коли пила горілку, щоб зігрітися. І коли режисер, не попередивши, вийшов із темряви в колготках на обличчі з моторошними звуками.
І коли відніміли губи. І коли з розбігу боляче наткнулася на мопед з відеооператором, який зупинився раніше ніж треба. І коли після "Кат!" лежала на холодному піску і побачила шматок розбитої пляшки прям біля мого обличчя — ще б 10 сантиметрів і впала б прямо на нього. І коли в сцені, де мене душив маніяк, він загрався і душив мене по-справжньому.
І навіть, коли думала, що Сашка більше не дозволить мені зніматися.
Але той фільм, ясне діло, не отримав ніякої нагороди, дякувати Всесвіту.
Бо інакше я б почала сумніватися в адекватності високого рівня фестивалів. Ще довго думала чи варто показувати його мамі. Показала.

Ні, після цього трешу, я не покінчила зі зйомками. Навпаки.
Продовжую зніматися, але переважно на задньому плані або в коротких епізодах. Стати успішним у новому ремеслі без освіти та ще й у чужій країні складно. Та я ціную, те що маю. Навіть ту шалену нічку в лісі.
Та що я з цього маю? 100 євро, рібятки, 100 євро… Галімий тизер, два шрами на лівій руці і один на нозі. А ще заїбенну історію, яку буду розповідати в інтерв'ю, коли отримаю Оскар.
Текст
Ілюстрації

Верстка
Спешел сенкс
Аліна Шапран
Альона Кононученко
Дара Трофіменко
Ірина Шарова
Жені Полосіній і школі Projector
Текст
Ілюстрації


Верстка
Спешел сенкс
Аліна Шапран
Альона Кононученко
Дара Трофіменко
Ірина Шарова
Жені Полосіній і школі Projector