День Бабака
або військова
кафедра
День Бабака
або військова
кафедра
«Медаль за взятіє тушонкі», «Хто не курить, той їбаше», «Не окопи треба рити, а сральник» та інші історії від трьох хлопців, що закінчили військову кафедру.
Важливий момент: я стикався з військовими та армією до літа 2013, коли склав присягу на вірність українському народові, тобто майже за рік до початку АТО, або ж фактично українсько-російської війни. На момент мого навчання мало хто міг передбачити війну з Росією. Армія була розхльобала, розграбована і убога. Усі мої історії не стосуються нашої армії часів війни. Бо до початку воєнних дій Росії проти України більшість військових носили хіба медалі «За взятіє тушонкі».

Треш, який почався на третьому курсі Політехніки, коли ми вступили на військову кафедру Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, насправді здивував навіть мене. Насамперед, щоб вступити, треба було башлянути. У мого друга тато — військовий, тому ми по блату платили менше. Екзамени і фізична підготовка були формальністю.
Ходили легенди про чувака, який вступив без хабаря. Але це як супердорогий автограф Цезаря. Його не існує.
Рома Страшевський був крутим командиром. Всьо рішав. Наші будні виглядали так: конспектуй, не спи, не пізди, пиши, не спи, йди поїж в їдальню, запізнився? 20 відтискань від підлоги, не пізди, яке в біса відпустіть, сиди, а от тепер вали додому. Якщо дістали командира роти — одягаємо бушлати і йдемо марширувати на сніг. Наш ротний, колишній радист гелікоптера в миротворчій місії в Іраку, мав шикарні вуса і зовсім не мав мізків. Тому ми називали його Сталіним. Він любив грати в шахи і виносити мозок афоризмами: «Ви знаходитесь під молотом гнітючого осаду». Подумайте про це.

Ще запам'ятався капітан Опалак. Він був нашим безпосереднім командиром до самої присяги. Нормальний мужик, розказував як вони «в акадємії дівчачі абщагі бамбілі».
Взагалі, кожен день з воєнки заслуговує на історію. Про психа Шолоту, який з останньої парти кричав: «Відпустіть нас», голосом кастрованого альбатроса, про пацанів, які о 8 ранку приходили на шикування п'яні як обценьки, про безглузде стояння годинами на сонці і морозі.

За рік до початку війни, себто навесні 2013-го, у нас було завдання розібрати збройні сили країн-сусідів.
Росію сказали навіть не рухати. «Хто би з ними воював, синки»?
В армії все просто, насправді. Сказали носити якісь ящики, наприклад. Не умнічай, не став під сумнів, просто бери і неси. Бачиш шось стоїть криво? Візьми про всяк випадок, бо ше хтось вкраде. Старший за званням завжди правий. Не проявляй ініціативи. Схаляв, якщо вмієш. Не підставляй інших. І так далі.
Дивився я на цих капітанів і майорів, які ненавиділи цю йобану армію, нас, себе і згадував Ісуса: «Прости їм, бо не знають, що чинять вони».
Після довгоочікуваної присяги і стрільб в Раковці, ми заспівали пісню Алєгрової «Младший лєйтєнант», випили шампанського і повідвозили форми по селах. Нам видали тимчасові посвідчення офіцерів запасу, військові квитки обіцяли видати через рік і послали нахєр. За півроку Росія захопила Крим. Квитків нам так і не видали, а армія і волонтери стали нашим захистом, опорою і надією.

Бажаю здоров'я!
Молодший лейтенант запасу Бобрик доповідь закінчив.

Прийшов я на військову кафедру в академію сухопутних військ Сагайдачного в вересні 2014. Спершу це була суто совдепівська система викладання з підручниками, як я їх називав, «як стати пушечним м'ясом і потім мамі твоїй дали твою посмертну медаль».

На першому році найбільше мені сподобався полковник Ткаченко.
Він пояснював справді всі нюанси життя в армії.
Його коронне:
«Насамперед, коли підрозділ займає оборону треба не окопи рити, а сральник!»
наш взвод закарбував у пам'яті назавжди.
Потім викладали офіцери і бійці, які пройшли перші хвилі східного місива.

З весни 2015 почався найцікавіший досвід, який вплинув на мене не менше, ніж «Я паштєт і армія» Скрябіна. Оскільки ми були моторизованою піхотою, крім стрільб, смуг перешкод і маршів, ми справді деколи були по лікті в мазуті: носили туди-назад акумулятори до БМП-2 (Бойова Машина Піхоти-2 — танк такий).

Іноді доходило до абсурду: коли довелося нести КПВТ (Крупнокалиберный пулемёт Владимирова танковый) в один з корпусів сухопутки з боксів. Це орієнтовно 150 кг ящик. А відстань була приблизно кілометр — з гірки і на гірку. Верх абсурду був, коли ми вшарили, що факультет вогневої підготовки, на який ми мали занести це щастя, був на 3 чи 4 поверсі. Але діватись було нікуди — тащили і матюкалися.
Один з полковників нас почав дрючити, чого ми матюкаємося, на що ми всі дружно сказали «Сліняй нахуй».
Так зрозуміли, що ми колектив.
Потім ми навчилися від подібних задач філонити, але всеодно від миття кабінетів, сходових майданчиків корпусів та замітання території не втекли.

Також був цікавий принцип «Хто не курить, той їбаше». Коли на полігоні була спека, а ми були втомлені від відпрацювань, для нас була манна небесна, коли офіцери оголошували перекур. Це були найкращі і найвеселіші хвилини, бо на перекурах вони травили свої історії з армії.
Загалом для військових ми були, так звані, «піджаки». Але неодноразово заслуговували повагу, коли допомагали і переносили тяготи служби і тупі накази пузанів. Тут дійсно ти починав розуміти, що з повагою до тебе приходить і менше брудної роботи: ти більше міг посидіти на перекурі, або збігати в магазин чи їдальню.

Я особисто згадую той час як чудовий, і дуже тішуся, що досвід і зміни, які мене спіткали на воєнці, допомогли і допомагають у житті. Та з впевненістю скажу, що в цирку б не сміявся. І дуже радий зустрічати персонажів з цієї дворічної історії. Тому якщо є шанс, сходіть, не пожалкуєте.

Молодший лейтенант Козак з МП-42 доповідь закінчив.

Почався Майдан. В ніч на 30 листопада ми з друзями дістали пізди в центрі столиці. Але після цього ще більше впевнилися: треба змінювати країну. А знаючи свого травмованого армійським досвідом тата з його жартами про похуїзм на службі, передусім міняти всю цю трахану систему.

Почалась війна, де загинули кілька моїх знайомих. Де я також був як журналіст. Думки в голові: чому я не повинен туди їхати як солдат? Батьки, а передусім тато, заветували таке рішення. Хоча останнє слово все ж було за мною. Що б вони зробили, якби я не прийшов одного дня додому?

Батьки, щоб відкосити мене від армії придумали ідею: підеш на військову кафедру.
Думаю, о! І підготовка, і взагалі норм — буду еліткою — зі знаннями, з вищою освітою! Піду.
Втім, про що це я? 800 доларів на лапу — і я на військовій кафедрі. В час, коли Крим і Донбас окупувала Росія, я вів словесну війну з батьками: доводив, що це хуйово і так не можна. Мене послухали і дали бабки. Тому екзамени були «класичними». За весь час навчання я не зустрів людину, яка не дала грошей за вступ. Питання лише в ціні, яка варіюється +- 200 доларів.

Оскільки я потрапив на якусь хуйову замполітівську спеціальність на кафедрі, бо гуманітарій, подумав: так діло не піде. Стало питання, а в який рід військ перевестись? О! ВДВ — пацани серйозні, не церемоняться, еліта. Там точно я навчуся більшого. Щоб потім, як буде повний піздєц в країні, вмів тримати зброю, падати на голови ворогів з неба. Ок.

Заплатив, начебто офіційно, 1300 гривень і в новенькій хуйовій формі, сшитій за розмірами на хуй зна кого, ми вже сиділи за партами. Але це вже минуло півроку, бо її довго шили.
«Ініціативна наказуєма» і «не пізди» — армійські правила.
Атмосфера похуїзму відчувається на запах, щойно ти переступаєш поріг чотириповерхової радянської будівлі, зношеної, наче солдатська форма до 2014 року.

І так щодня. Загалом воєнка, як ми її називаємо, схожа на день бабака, як в однойменному фільмі Гарольда Реміса.

Я все намагався зрозуміти логіку військових, щоб цією беззаперечною системою керуватися в бою і стрибати з неба під танки ворогів.

Усі люди старшого віку на військовій кафедрі, яких ми з хлопцями зустрічали, — товариші полковники. Бо погони ніхто не знав, зрештою може хоч людям зробиш приємне. Знав тільки один — Андрій, командир нашого взводу. І то, тому що його тато був командиром однієї відомої бригади, пройшов Донецький аеропорт. За полковників нікому нічого не казали, тому і далі було похуй: і одним, і іншим.
Куратором нашої гри був підприємливий чувачок років 40. Чому підприємливий, бо звільнення від останньої пари коштувало 15 гривень. А з усіх — 30. Вперше прийшов і запропонував командир бригади:

— Кароч, хлопці. По 15 гривень і додому.

Кількасекундна тиша. В мене в голові відбувається піздєц між чуваком, який керується принципом «зміни систему» і студентом, який хоче додому. Перший хоче робити бунт і починає говорити з іншими в групі про піздєц, який відбувається. У будь-якому разі нам з цим жити.
На парах усі провалювалися в одну і ту ж темряву, де немає снів і заняття пролітає за хвилину. Зошитів толком ніхто й не мав. Стабільний блокнот був лише в командира взводу. В інших — зошити з університетських пар, на останній сторінці яких був предмет «воєнка».

В фонтанах ми не купалися, пляшки об голову теж не били. Але й іншого теж не робили. Головна особливість високомобільний десантних військ — звичайно ж, стрибки з парашутом. Але за програмою ми не стрибали. Лише пробували складати радянські парашути і шукати чотирнадцяту стопу.

Серед армійських людей відомо: «тільняшку» — білу футболку в голубу смужку чи навпаки (залежить від вашого психологічного стану) — десантник може одягати лише після стрибка з парашутом. Тому, аби не позоритися хоч перед собою, ми скинулися по 500 гривень і відправилися самі на полігон — стрибати.

«Ноги разом, трохи зігнути в колінах і впірьод».

Загалом, день військової кафедри був з одного боку хуйовим, бо рано вставати. Приміточка: універ на другу зміну, тому можна було довше спати. А з іншого — день гордості, коли всі кафедровики виходять в люди, надувають груди, єбало паслажнєй і піздують вулицями міста так, наче пройшли кулі, дулі і піздюлі.
Мені навіть в транспорті місце уступали. Думали, я герой. Що я відчував? Яка різниця.
Я закінчив воєнку зі складними відчуттями. Але тато був мною гордий. Чи то від того, що вберіг від власного досвіду, чи то від того, що я хоч якось відчув його молодість.
Текст


Ілюстрації
Верстка
Молодший лейтенант запасу Бобрик
Молодший лейтенант Козак з МП-42
Молодший лейтенант Анонім
Наталія Гричкосій
Ірина Шарова
Текст





Ілюстрації
Верстка
Молодший лейтенант запасу Бобрик
Молодший лейтенант Козак з МП-42
Молодший лейтенант Анонім
Наталія Гричкосій
Ірина Шарова
ще! ачьонє?