«Вінниця — перлина Поділля!» — свідчив напис у вестибюлі моєї школи. І з цим дійсно не посперечаєшся. Я народилася і прожила у Вінниці класні 16 років, поки не поїхала навчатись у Францію, а звідти в Київ. Але рідне місто — воно назавжди твоє, скільки б ти не прожив в інших місцях.
Мій район називається Вишенька. Кажуть, колись його будували як село-супутник, але зараз це величезний район майже на півміста. Навпроти моїх вікон був величезний храм і нічний клуб «Фонтан», тож на вихідних я засинала під туц-туц з дискача та п'яні розборки, а просиналася під церковні дзвони. Цей контраст ніколи мене особливо не дивував, Вінниця — взагалі місто контрастів, але саме вони створюють разом прикольний баланс.

За пару кварталів від мене починався бандитський гоп-район, що називався Чорнобиль. Це теж частина Вишеньки — такий собі район в районі. Там жила моя двоюрідна сестра, і я частенько тусила з нею, тож там нас всі знали і не чіпали. Але історії «зальотних» бували різні.

Це був край міста, кілька дев'ятиповерхівок, а за ними — пустир. Ходили чутки, що десь тут було ромашкове поле, але ми його на Чорнобилі так ніколи і не знайшли. Можливо, тільки гопники знали, де це, і ходили туди медитувати, але це не точно.
У Вінниці взагалі люблять придумувати географічні назви районам, що не мають насправді нічого спільного зі своєю назвою. Крім Чорнобиля, є ще райони Варшава, Корея, Єрусалимка і навіть Париж.

Одне з міст-побратимів Вінниці — польське місто Кельце, тож біля мого дому був ресторан «Кельце», а вулиця називалась Келецька. Колись мені довелося побувати у Кельце, що в Польщі, на вулиці Вінницькій поруч з рестораном «Вінниця».

Біля ресторану «Кельце» була тролейбусна зупинка. Десь років з 7 я вже сама їздила на тролейбусі в музичну школу, розташовану в самому центрі міста, поруч з Парижем. В траліку був такий закуток, де завжди стояло відро з водою, я підлазила під поручень і їхала поруч з цим відром, яке загрозливо хиталось, повне води. Це було моє улюблене місце, де мене ніхто не штовхав в годину пік. До речі, на моїй пам'яті те відро так жодного разу і не розлилося. Напевне, кондуктори вираховували якісь фізичні формули, щоб ця кількість води від коливання не переливалася. Або мені просто щастило).
Є у Вінниці і трамваї. Такі самі, як у Львові, вузькоколійні. А ще є швейцарські — з вай-фаєм, який не завжди, правда, працює, але звучить гордо. Просто влада міста Цюріх чомусь вирішила подарувати Вінниці свої списані старі трамваї, які для України тоді виглядали приблизно, як сьогодні ракета Falcon X. Років 5 тому я працювала зі швейцарським режисером, який знімав в Україні документальне кіно, і одного дня ми поїхали у Вінницю брати інтерв'ю в одного з героїв фільму. Вийшли в центрі міста, мій швейцарський друг 1959 року народження побачив ці трамваї — і у нього аж сльози накотились. Каже, що коли був маленьким, мама брала його з собою до Цюріха і він катався на цих трамваях. Це було у 60-ті роки. А для нас у двотисячних вони — суперсучасні.

Люди приблизно мого віку, яким плюс-мінус тридцять років, точно пам'ятають, як у їхніх містах з'явився перший McDonalds. У Вінниці ця велична для всіх підлітків подія сталася у 2000 році. І це був космос. Це було дуже дорого і престижно. Той, хто міг поїсти там на вихідних, вважався мажором. А той, хто святкував там день народження — нащадком мільярдерів. Зазвичай мої знайомі просто приходили в мак, щоб забрати з таці оцю паперову брошурку, бо її можна було повісити на стіну, як плакат, поруч з Ді Капріо з журналу Cool, щоб всі бачили, що ти там був. Навколо Макдональдса вирувало життя. Саме там в мене з рук вкрали два телефони, а одного разу і цілий рюкзак. Але це був острівець свободи і квітучого капіталізму, ще й у самому центрі міста, ну і для контрасту, звісно, рівно навпроти були кафе «Пиріжкова» і «Вогник».
Метрів сто від Макдональдса – і ми вже біля Башні. «Башня» — це водонапірна вежа, символ Вінниці, збудована у 1912 році. Мій тато пам'ятає, як в ній якийсь час були квартири і жили люди, коли він був маленьким. Зараз всередині музей, а навколо — сквер Козицького.

У мої ж буремні часи там збиралися «нєфори». Якщо років в 12-13 я асоціювала себе з реперами і брейкерами, то десь з 14 років я підсіла на рок і пацанів у косухах. Ми тусили «на Башнє», співали Цоя під гітару, тікали від гопніків, а зароблене «на шляпу» просаджували на «Жигулівське» з вінницького пивзаводу. Потім, звичайно, хтось спився, хтось сколовся, а хтось став айтішніком, відрізав хвоста і дауншифтить десь на Балі.

Взимку ми іноді йшли грітися в «Чайник» (насправді він називався «Русский чай») — місце, в якому засідала вінницька «богєма» ще з часів моїх батьків.

Там був окремий столик, навічно зарезервований для місцевих авторитетів, але в цілому містяк був демократичний і тобі там завжди були раді.

Ще одне місце, яке я не можу оминути ні в цьому тексті, ні коли приїжджаю у Вінницю — це Сабарів, передмістя Вінниці, розташоване на березі Південного Бугу, де у нас є невеликий дачний будиночок. В дитинстві, взимку, я іноді казала мамі «шось холодно, поїхали на дачу, там завжди літо». У Сабарові є річка, дамба ГЕС, гранітний кар'єр і невеликі скелясті гори, де займаються альпіністи і п'яні шашличники. Там ми з братом і двоюрідною сестрою робили все, що хотіли: каталися на пришвартованих рибацьких човнах, поки мужики не додумалися зробити ціпок коротшим; лазили по горах, де у нас з братом була власна печера; з двоюрідною сестрою забиралися всередину напівзатопленої баржі і рятували напівживих ластівок; ловили жаб руками і називали їх то Джеррі, то Джессіка.
З самого центру міста по Бугу в Сабарів ходить катер. Точніше, їх два — «Пирогов» і «Ляля Ратушна». Це щось незмінне, скільки я себе пам'ятаю, і дуже круто, що це вже така константа. Півгодини повз мальовничі береги Південного Бугу, повз камінь Коцюбинського, на якому він любив писати — і ви в Сабарові. Дуже раджу.

Зараз я їжджу у Вінницю, щоб провідати свого 90-річного дідуся, сестру та декількох друзів. Я сідаю в машину, 3 години по класній дорозі — і я вдома. Інколи я люблю приїхати і просто сама з собою пройтися пішки по місту — це наповнює мене енергією, трішки ностальгією, але найбільше — гордістю за рідне місто. Може здатися, що вінничани — пихаті і горделиві, дехто називає це «вінницьке залупонство». Але насправді це просто любов і велика гордість за своє місто, що дуже сильно відчувається у спілкуванні з друзями, які залишилися у Вінниці. Їм справді подобається тут жити і подобаються зміни у місті. І мені теж, бо вони не агресивні, доволі акуратні, і зазвичай на краще.
Я бачу у Вінниці покращення здорової людини. Наприклад, коли я дізналася про реконструкцію алеї на проспекті Космонавтів, по якій я двічі на день туди-сюди ходила до школи, я трішки боялася приїхати і побачити залиту бетоном і склом площу. Але натомість я побачила ті самі платани, які я обожнювала роздивлятися по дорозі до школи. Ті самі ялинки навпроти пошти, в яких у нас з подругою був «штаб» (рівно середина шляху між нашими будинками, де ми завжди зустрічались), але тепер вже з рівним асфальтом, ліхтарями, велосипедними доріжками і новими лавками, від яких можна зарядити телефон. Це та сама алея, але більш комфортна. Це те саме місто, але яке рухається в правильному напрямку. And I love it.
Текст
Стоп-моушн

Оля Шурова
ще! ачьонє?