Кузьмінський написав ту пісню під героїном, та й якшо подумати про текст пісні «Файне місто Тернопіль», то зрозумієте, шо там закиди до насильства, педофілії і наркоманії. Гімн міста, гарно ж.
Менше з тим, Тернопіль — справді файне місто. Я то кажу, не тому, що там народився і виріс, а щиро, холєра.
Тернопіль — і не місто ніфіга. Він — як СМТ, село, чи хутір: всі всіх знають, обсирають і люблять.

Тернопільська земля ховає в собі сліди життя та діяльності давніх мешканців краю ще з часів палеоліту — раннього кам'яного віку. Раніше тут люди полювали та рибалили, згодом — створили постійні поселення, а ще пізніше малі пацани брали тут автографи у темношкірих, які приїхали вчитися до місцевого медичного університету. До того людей з іншим кольором шкіри ми бачили хіба по телевізору, тому місцеві студіки з Африки нам апріорі здавалися зірками, не меншими за Самуеля Етоо, Баста Раймс чи Дензела Вашингтона.

15 квітня 1540 року польський король Сигізмунд І надав Яну Тарновському право на заснування міста-фортеці Тарнополє. За 50 років до того Колумб завбачливо відкрив Америку, передбачаючи намір майбутніх жителів міста емігрувати туди. Словом, почав Ян Амор з Тарнова і панєслась. Місто переходило з рук в руки, занепадало і відроджувалося, а деякий час ним навіть володів князь Костянтин Острозький, вулиця імені якого є в Тернополі ще з часів Австро-Угорської імперії. Саме на тій вулиці, точніше на сусідній, я поставив своєрідний рекорд: впродовж аж двох тижнів вів вечірнє шоу на місцевому УХ-радіо. І все було насправді кльово. Моєю напарницею була багаторічна редакторка цієї радіостанції Зоряна Василівна. У нас «палучалась дєствітільна» і ми були «пацани ваапшє рібята», але керівництво шось там не поділило ефір, нездорова якась єрунда получилась, короче. Під час прощального ефіру ми брали інтерв'ю в пляшки текіли, ну а люди звісно телефонували і просили лишитись (насправді ні).

В часи отої самої Австро-Угорщини Тарнополь був центром єврейського просвітництва — Хаскали. Тут тусили і молилися відомі свого часу Йосиф Перль, Юда Рапопорт, Сімха Пінкснер та інші брати і сестри во Христі. І хоч історія справжніх тарнопольських євреїв трагічно закінчилась під час німецької окупації, деякі їхні непрямі нащадки живуть в місті досі, як от мій однокласник Юра Ваврух. В дев'ятому класі перед шкільною дискотекою ми купили пляшку дешевого вина на п'ятьох. Хтось навіть стирив для цього татовий штопор. Ми відкрили вінідло просто на зупинці і встигли зробити лише по ковтку і тоді саме цей Юра розбив його вдрєбєзгі. Звісно, купив нове, в борг, але вже не таке класне, зажав напевно. Та й взагалі, після того випадку я ніколи не пив смачнішого вина за те, шо розбилося.
В різні роки Тарнополь був столицею більшовицької Галичини, Західноукраїнської народної республіки, а тепер просто став столицею світу. Свого часу тут розкривали свої таланти Соломія Крушельницька, Іво Бобул, Іван Пулюй, Віктор Павлік, Лесь Курбас, Йосип Сліпий, Алєксандр Сєров (той шо любіт да сльоз), Сергій Притула, Ігорко Пелих і звісно мій колєга Андрюха Децл.

Коли я приїжджаю додому, то зустрічаюся з ним, щоб пограти в шахи. Одного зимового вечора ми гуляли з ним, на вулиці було холодно і мєрзко, тож ми зайшли в найблище тепле приміщення — загиджений гендль без назви. Місцеві ханурики беруть хіба там горілку і часом печенько, ми ж замовили дві кави і розклали на столі шахи. В очах завсідників промайнула агресивна ненависть, яка миттєво переросла у захопливий ахуй: вони підходили, радили наступні ходи і вимахувались неіснуючими розрядами майстрів спорту з шахів. Ми виглядали там так, якби Папа Римський зайшов в церкву в Ярчівцях і сказав, як в нічому не бувало: "Слава Ісусу Христу! Нині мировання не буде, бо спішу на празник в ТУстоголови" і люди такі, ну ок.
Якшо ви вже вирішили махнути на вихідні до Тернополя, то пропоную наступні обов'язкові пункти: прогулятися біля озера і випити свіжого, зимного Опілля на пивзаводі, покататися на катері «Герой Танцоров» і сходити на матч тернопільської Ниви. Ну а головне: здійсніть паломництво на рідний район гурту СКАЙ, Анатолія Горчинського (хто не плаче під пісню «Росте черешня в мами на городі», той — бездушна тварь) і Артура Бобрика — Східний. Тут я вперше закурив, поцілувався і чуть не вмер.

Було три речі, які лякали мене до смерті: фото бородатого Распутіна, емблема телекомпанії «ВИД» та ілюстрація графа Дракули в одній із книжок. Повертаючись вечорами додому, піднімаючись на четвертий поверх у темному під'їзді, я постійно уявляв всіх трьох, переборюючи страх. Думаю, шо запах мого страху досі відчувається у тому під'їзді.

Коли до мене заходив мій найкращий друг Сява, то клямцав дверною ручкою, оскільки не діставав до дзвінка. Відтоді цей звук викликає у мене трепет і ночами, я часто чекаю, щоб хтось поклямцав. Тільки б не Дракула в обнімку з Распутіним, проте я вже так багато не п'ю.
Дозволь звернутися до Тебе, високодостойна читальнице або шановний читальнику, цим давнім тернопільським звертанням: «Славетні міщани і гості нашого міста!»

Земля несеться у Всесвіті зі швидкістю 29,78 кілометрів в секунду. Це швидкість, з якою минає наше життя. Іноді — даремно. Інакшими словами — летить в задницю, тому поспішайте відвідати Тернопіль. Всього вам файного!
Текст
Ілюстрації

Артур Бобрик
ще! ачьонє?