Боятися не страшно
Боятися не страшно
Про боротьбу зі страхами (майже безуспішну).
Голка в пальці
— Ти що, така велика дівчинка, а боїшся! Тобі ж ще дітей народжувати!

Тоді мені було здається сім років. Я не була великою дівчинкою і не розуміла, що означає «дітей народжувати». Щось страшне, якщо медсестра із затиснутим скарифікатором в одній руці і з моєю маленькою мокрою холодною від страху долонькою в іншій порівнювала це з аналізом крові.

Я вся була тим пальчиком, в який пхають голку. А мене сумнівними і незрозумілими аргументами намагалися переконати, що все ок.

Дуже яскраво пам'ятаю, всі ті рази, коли мені брали кров для аналізу. Може і не всі, просто всі вони були однакові і їх було багато. Я часто хворіла — лікарка дивилася на мене поверх половинок своїх окулярів і казала: «Ну що, три дні поп'єш таблетки і підеш здати аналіз крові». У моєму дитинстві не було приватних клінік, де медсестри у масках з принтом із собачок заклеюють ранки на пальчиках кольоровими лейкопластирами. А в державній поліклініці здати кров — це особлива багаторівнева екзекуція. Спершу голодній і невиспаній потрібно залізти на останній поверх похмурої пропахлої ліками будівлі, далі у натовпі, що заповнює вузький коридор, знайти потрібну чергу і зайняти місце. Впродовж чекання слухати, як старші жіночки розповідають одна одній про свої діагнози і суглоби, як діти плачуть, а вагітних хочуть пропустити, але вони відмовляються, бо їм не важко. Ну і гупання власного серця. Це все я пам'ятаю вже зі старшого віку, а з раннього дитинства — тільки дерев'яні гвинтові сходи, свій страх перед медсестрою, запах спирту.
Медсестрі, за столик до якої я сідала, завжди казала, що боюся, і просила колоти акуратно. З мене дорослої сміялися і питали, чи планую я мліти і чи нести нашатирний спирт вже, щоб потім не лякати моїм тілом дітей в черзі.

Однак з дитинства пам'ятаю кілька таких випадків, коли медсестри заспокоювали мене словами, що мені ж ще дітей народжувати. Коли я згадую про це, то не розумію, що вони хотіли сказати тою фразою. Що я семирічна мала подумати? Треба бути сильною, бо попереду ще страшніше? Це мало мене-дитину підбадьорити і переконати не боятися? А дійсно, ще ж дітей родити, що це я ридаю через голочку в пальці. Чи я мала втішитися, що ранка в пальці — не найстрашніше, що може статися з дорослою дівчинкою?

Я зрозуміла таке: дітей родити страшніше ніж здавати кров. Але мене заспокоювали й по-іншому. Казали, що не треба боятися того, що не можеш змінити. Наприклад, аналізу крові. Відтоді я дуже добре думаю, що ж можна змінити, а що — ні. І розумію, що не обов'язково погоджуватися на те, що страшніше, ніж маленька пекуча ранка.

Зараз я дійсно доросла дівчинка і останнього разу, після того, як мені взяли кров, втратила свідомість. Вперше у житті. Так, після того, як сказала, що нашатирний спирт не треба шукати.

Тепер боюся здавати кров ще сильніше.
Говорити без голосу
Якщо страх перед пошкодженням і болем більш-менш зрозумілий, то наступний трохи ірраціональний.

Він спільний для багатьох — я переконана, що більшість людей боїться виступати перед публікою. І більшості не доводиться це робити, але я викладала три роки: кілька разів на тиждень стояла перед людьми, чиї імена запам'ятовувала тільки під кінець семестру, і змагалася з інтернетом за їхню увагу. Тож регулярно над цим рефлексувала.

Страх перед публікою я усвідомила в школі на уроках літератури й музики. На цих уроках моя пам'ять чи голос не прокачалися, але я зрозуміла, від чого в мене тремтять колінка і вистрибує серце. А ще те, що жодна висока оцінка не варта таких жахливих відчуттів.

На фоні цього в мене розвинувся особливий талант: я хворіла перед святами, виступами, конкурсами. Хворіла по-справжньому і довго з температурою, червоним горлом, нежитю. Звісно ж, після цього здавала кров.
Одного разу в школі мали пройти конкурси «Міс класу». Дівчаткам потрібно було підготувати сукні, пісні, вірші, танці і показати всі свої таланти, щоб сподобатися хлопцям і вчителькам з журі. Я підготувала страшний хрипкий кашель. Кілька місяців мене возили по лікарях і намагалися з'ясувати, що ж зі мною не так. Це вдалося психологу.

Коли перед останнім дзвоником я повернулася в школу, мені вручили диплом з «Міс класу» — всім незалежно від талантів і участі їх видавали. Я була «Міс Усмішка». Частіше я виглядала як ґрампі кет, а не як міс усмішка, і це було апофеозом безглуздості конкурсу. Апгрейд моєї психіки у психолога пройшов успішно, тож я не надто засмутилася і з задоволенням викинула папірець.

У коледжі почалися семінари і конференції, на яких можна було говорити про те, що мене захоплює, про те, що я досліджую. А я не могла цього робити через страх перед аудиторією. Тільки у коледжі я відчула, що не тільки боюся, а й маю дискомфорт від свого страху. І захотіла щось з ним зробити.

Хоча один випадок показує, що аудиторія часто бувала дуже умовною і причин її боятися було менше ніж здавалося.

На семінарі з психології на тему розвитку моя одногрупниця стояла за кафедрою і монотонно читала відповідь на питання, перексерену з чийогось зошита. Всі були зайняті своїми справами: інстаграмом, лайканням котиків, підготовкою до наступної відповіді. Навіть тоді, коли вона почала розповідати про анальний розвиток (погано розібрала чужий почерк і слово «аномальний»), ніхто не зацікавився.

Коли я почала займатися наукою, довелося доповідати на конференціях. Там вже публіка була більш уважна. Як не дивно, саме там мені вдалося свій страх притишити. Поряд з панікою я почала відчувати задоволення від розповідей про свою роботу.

Залишився неприємний нюанс, схожий на втрату свідомості. Мій страх супроводжується конкретною фізіологічною реакцією: у мене сідає голос. І це таке болюче відчуття, наче ковтнула забагато води й одночасно вдихнула. При цьому просто неможливо говорити голосно. А треба. Загалом це найгірше, бо серцебиття можна трохи заспокоїти глибоким диханням, а голосу нічого не допомагає.

Один з найгірших випадків стався у музичній академії. Про те, що керівниця відсилає мене туди на конференцію, я дізналася за кілька днів до дедлайну. Але у той час в мене був плідний період дослідження, тож тему я запропонувала відразу ж і наче не хвилювалася. Академія була неймовірною: у всіх приміщеннях хтось грав і співав, у коридорах студенти теж вправлялися з інструментами. Конференція відбувалася під час занять і екзаменів, тобто під музику.

Здавалося, чому б не розслабитися і не отримувати задоволення. Тим паче, все було приємно: моєю доповіддю зацікавилися, ставили багато запитань, навіть було щось схоже на продуктивну дискусію. А я ледве слова з себе видавлювала. І водичка на моєму столі виявилася сильногазованою: горло такого взагалі не приймає.
Як риба у воді
На новий рівень боротьби зі страхом я вийшла коли почала викладати. В Україні, якщо ви займаєтеся наукою, то маєте викладати. Першого мені хотілося, а другого — ні. І ось після вступу в аспірантуру в листопаді мене зразу ж відправили працювати в коледж. Уявіть цей жах: стабільна аудиторія з двадцяти не надто зацікавлених підлітків.

Однак перша лекція була дуже кумедною. Через те, що викладати я почала з середини семестру, я не знала ні студентів, ні того, як їм взагалі предмет йде. Глянула по програмі, яку лекцію маю готувати ну і підготувала. Приходжу до свого третього курсу, кажу тему, а вони такі: «Нам викладачка замість "основ фотографії" "проектування" вела» і я така: «Шо? А так можна?». Що з ними робити півтори години, якщо вони взагалі не в курсі предмету, а в мене є тільки п'ята лекція про світло у фотографії?

Найзагадковішим для мене було те, що страху я вже наче й не мала, а голос далі пропадав.

Єдине, що я придумала — ходити на лекції з теплим чаєм у своїй білій, обліпленій стікерами-китами термочашці. Це просте рішення було бунтарським, бо у нас не можна було їсти-пити під час пар. Але оскільки я сама була завжди з чаєм, то і студентам дозволила доїдати печиво, допивати каву з їдальні, хрумкати щось посеред семінару. Моєму голосу той чай не дуже допомагав, але зі смаколиками під час пар було веселіше.
Хоч як некомфортно чи страшно мені не бувало перед аудиторією, я не бачила в цьому причину залишати викладання.

Коли я боюся, то відчуваю себе справжню, бо наближаюся до своєї вразливості. Заклик боротися зі страхами для мене часто звучить як заклик боротися з собою. Я вирішила, що нормально боятися того, від чого боляче чи неприємно, зокрема того, чого я не можу змінити. Тож страх — це не страшно.
Текст
Ілюстрації

Анастасія Холявка
D.I.Ch.E
ще! ачьонє?