Я пережила сексуальне насильство
Я пережила сексуальне насильство
Чули фразу про те, що за все потрібно платити? Думаю, щось в цьому є. Я, наприклад, регулярно плачу за своє красиве обличчя. Не знаю, чи ототожнюють усі дівчата себе із героїнею, читаючи набоковську «Лоліту», але я нею була. З дванадцяти років я регулярно ставала об'єктом широкого спектру чоловічих домагань різного ступеню кримінальної відповідальності. Вишенькою на цьому бридкому торті стало зґвалтування з ножем біля горла, коли мені було 19.
Коли дитина (я все ще думаю, що 12 років — це дитина) стає жертвою кетколінгу на вулиці від дорослих мужиків — це не ок. Це бридко, принизливо і небезпечно, але жити можна. Гірше, коли об цю ж дитину труться збудженими хуями дядьки в траліках. Ще гірше, коли на неї дрочать в парках. Чим старше я ставала, тим більше дічі відбувалось. Наприклад, коли я в центрі міста стояла на перехресті, чекаючи зеленого світла, біля мене могла зупинитися машина і водій, лівою рукою тримаючи кермо, дрочив правою, дивлячись мені прямо в очі. Іноді руки з машин мацали мене за груди чи сідниці. Інколи у машин відкривалися двері і якісь волохаті лапи намагалися затащити мене всередину.
І ось, коли мені було 19, я йшла собі містом, аж раптом мене схопили, приставили ножа до горла, стягли в канаву, ну і ви здогадуєтесь, що було далі. Зараз для тих, хто думає, що «сама винна, провокувала, ходила вночі, носила не той одяг, пила з незнайомцями в барі і т.д.» — це у будь-якому випадку брєдові заяви, які бісять. Але тут взагалі прикрийте хлєбальники, бо це був початок лютого, я була, як і завжди, без макіяжу, в ідіотських дутих чоботях і пальті по коліно. Це була восьма вечора, і я була твереза як скельце.

Описувати те, як це було страшно, і як це було боляче, немає сенсу. Тож я просто розповім, що було далі. Тоді міліція ще була нереформована і мені виносили мозок довго і нудно. Не знаю, чи зараз щось змінилося. Для таких, як мій, випадків при відділку є гінекологічний кабінет, більше схожий на кімнату катувань, де беруть якісь зразки типу для експертизи. У мене позабирали шмотки, які я так ніколи потім і не побачила. Але, може, то і на краще.

Загалом до мене ставилися добре, але кілька речей бісили страшенно. Наприклад, навіщось вони відловлювали і тягли до відділка всіх підряд осіб чоловічої статі, жоден з яких і близько не підпадав під мій опис. І змушували мене їх «опізнавати».
Менеджерських скілів у міліціянтів немає від слова «геть». Замість того, щоб зібратись усіма відповідальними особами і вислухати мої свідчення раз і назавжди, я повинна була знову і знову в найдрібніших деталях і подробицях згадувати подію, яку я б воліла чимшвидше забути, кожному по черзі. А ще, поки у мене з-поміж сідниць текла юшка, кожен із міліціонерів чомусь вважав своїм обов'язком підійти і на вушко спитати, че це вперше у мене відбулося анальне проникнення, так наче це могло їм допомогти знайти злочинця.

Врешті-решт, ґвалтівника знайшли, завдяки іншій його жертві, на дзвінок котрої міліція зреагувала оперативніше. Думаю, вам буде цікаво дізнатись, що «маніяком» виявився не якийсь психопат, а звичайнісінька собі людина, ба більше — тихий бібліотекар із баптистської родини. І знов мене «порадувало» опізнання. Я уявляла, що це буде як в кіно, мене заведуть в кімнату і я опізнаватиму злочинця через скло, крізь яке бачу я і не бачать мене. Але де там, підозрюваних завели і розставили попід стіночку у двох метрах прямо переді мною.

Але менше з тим. Те, що злочинця знайшли, мені, якщо чесно, не дуже допомогло. На той момент я очікувала результатів аналізу на ВІЛ/СНІД, боялася, чи ця тварина не заразила мене чимось (не заразила). А потім почалися довгі роки боротьби з травмою.

Хоч уже на другий тиждень я і перестала хотіти повідрізати яйця всім чоловікам на планеті, я досі відчуваю рандомних мужиків на вулиці потенційною загрозою. Тоді я стриглася майже налисо і носила мішкуватий одяг в надії виглядати менш привабливо, але приставали все одно.

У мене з'явились нав'язливі звички запам'ятовувати номери машин, які поодиноко проїжджають повз мене, продумувати маршрути втечі заздалегідь, придивлятись цеглини, наприклад, та інші потенційні знаряддя оборони. На те, щоб знову прийняти факт своєї жіночності, краси та навіть сексуальності, у мене пішло більше п'яти років. Досі не викликають захвату жартики і анекдотики про зґвалтування та збочення. Але я намагаюся ставитись до цього спокійно, бо розумію, що люди не усвідомлюють, наскільки близько до них може бути насильство. Можливо, тепер хтось усвідомить.

Загалом, зараз у мене чудове життя, але справлятися з такою травмою реально важко, а в суспільстві культури обговорення подібних тем немає. Коли почався хайп у соцмережах під хештегом #ЯНеБоюсьСказати, я нічого туди не писала. Бо дівчата, яким поклали руку на коліно, зробили з цього такі драми, що мені, особисто, було смішно читати. Я не виправдовую поведінку тих чоловіків, травмувати може навіть таке, але для мене ці історії, яких була переважна більшість, знецінили початковий меседж бажанням постати в образі жертви та назбирати лайків і коментів із розряду «яка ти сильна і смілива».

Себе я жертвою не вважаю, і пишу цей текст, щоб ви, чоловіки, були уважніші на вулицях: якщо бачите непевних мужиків, що клеять дівчат, придивіться, чи не варто втрутитися; щоб ви, дівчата, не вважали себе винними за те, що подібне стається; щоб ви, люди, не вважали дівчат винними за те, що подібне стається; щоб ви, батьки, говорили зі своїми синами про межі допустимого з самого дитинства.
Текст
Ілюстрації
Верстка
Анонім

Іра Шарова
ще! ачьонє?