Я працюю в Міністерстві
Я працюю в Міністерстві
Я працюю у звичайному українському міністерстві. На звичайній посаді. І можу впевнено сказати: українське міністерство – дуже незвичайне місце. Аномальне і загадкове.
Я прийшла в міністерство, маючи великий досвід у бізнесі, менший – у громадському секторі. Працювала на різних посадах у компаніях, які заробляють власною роботою; які цінують і вміють оцінювати ресурси, час – власний та інших людей; які розуміють, що вони роблять і для чого.

Бачили «Анігіляцію» з Наталі Портман? Так от, прийти в міністерство – це як у цьому фільмі зайти зі звичного світу в аномальну зону. Ніби матерії ті ж самі, а форми вони приймають геть дивні: дерево чогось росте у формі оленя, а ведмідь волає людським голосом. І кишки повзають у череві.

Перші місяці майже не було й дня, коли в мене не виникало питання «Чьо бля?!». На початках я використовувала всі свої вміння тримати покерфейс. Їх я добряче натренувала під час бізнес-переговорів, коли на кону стояли величезні гроші й важливі домовленості. Все, як заповідав дон Віто Корлеоне: ніколи не давай ворогу зрозуміти, про що ти думаєш. Але потім абсурд шаленим цунамі змив з мого лиця той покерфейс. І лишив із перекошеною мармизою, на якій час від часу з'являлася німа гримаса: чьо блять?!

Коли ти виходиш на нову роботу, тобі проводять інтродакшн. Так прийнято у цьому світі. Знайомлять із колегами та ключовими людьми, показують де кава і туалет, дають прочитати якісь правила внутрішні. Інколи це робить HR, інколи – хтось із колег, можуть навіть просто книжку про все це дати прочитати. За свою карколомну кар'єру я тих інтродакшнів надивилась дай Боже.

Але тут не було інтродакшну. Про мене просто забули. На кілька днів. Моє робоче місце було в кабінеті на людей зо п'ять. Але так сталося, що у перші дні моєї роботи там нікого не було. Хтось був у відпустці, когось носило у звитяжних відрядженнях во ім'я вітчизняної держслужби. Мене зустріли на прохідній, провели у кабінет, показали на місце і пішли. Все. Другого дня так само зустріли, провели, посадили. Третього вже не зустрічали – я вже мала перепустку, тому зайшла сама.

На моєму робочому місці стояв комп'ютер, але облікового запису айтиішники мені ще не начаклували, тому я не могла тим комп'ютером користоватись. Добре, що маю звичку носити з собою ноутбук – так я хоч сама собі влаштувала сякий-такий інтродакшн за допомогою Google і благословенних відкритих джерел.

Кожна дія перетворювалася на квест. Знайти туалет. Дізнатися, де є кава. Вже у мареннях від голоду і нервів знайти, де б поїсти. Заходили незнайомі люди й діловито питали мене про якісь постанови, чи марьіванівни, ніби бачать мене тут вже кілька років. Без упину верещав пожовклий і замацаний робочий телефон.

Пам'ятаєте кінцівку «9 роти»? Де єдиний живий після бійні герой їде на танку і подумки промовляє, що ту його роту просто забули на висоті. Так і я вже почала думати у якийсь момент: що мене тут забули і всім міністерством кинулися відбивати ворожу атаку на держустанову.

Вже за кілька днів зі мною в коридорах почали вітатися незнайомі мені люди. А четвертого дня мого відлюдництва у мою келію явились одразу кілька людей. Познайомилися зі мною, швиденько заварили собі чайок і повсідалися на свої місця, підклавши під дупи маленькі подушечки. Ооооо, думаю, зараз мені нарешті все розкажуть і робота закипить!

Не пояснили. Не закипіла. Я так і продовжила самостійно збирати всю необхідну мені для роботи інформацію. Перебиваючись скупими відповідями на свої питання і тим, що долітало до моїх вух.
У бізнесі я звикла до того, що роботи багато і її потрібно робити швидко. І що за результат відповідаєш ти сама. Якщо ти вмієш планувати, розставляти пріоритети, менеджити процеси й знаєш, що таке відповідальність, ти встигаєш робити дофіга, і робити класно. У цьому плані міністерство – паралельний світ зі своїми законами життя, фізики і взагалі всього.

Тут майже нічого не планують. А якщо планують – то через пень-колоду. Тут регулярно сруться за локації для зустрічей або заходів – таких місць мало, а охочих багато. Кожен думає, що засідання його відділу для обговорення дванадцятого етапу внесення робочих пропозицій до другого розділу тридцять третього додатку до порядку впровадження дорожньої карти ключових змін у секторі вартує найпишнішої зали. А якщо вони не знаходять місце, то це засідання проведуть прямо у якомусь кабінеті, прямо на головах людей, які сидітимуть у цьому ж приміщенні, і нічого на це не скажуть. Одні не думають, що вони заважають іншим, інші нічого й не скажуть. Повага і самоповага? Хмм, якісь дивні слова, піду краще далі клацатиму по клавішах під гамір над моєю головою.

Планувати в онлайн-календарі? Це ненадійно й незрозуміло. Надійно і зрозуміло – це коли тьотя на папірчику все записує і планує. Але і тьотя інколи забуває, і до тьоті, буває, не доходять – і знову срач. Але тьотя все одно надійніше. Вона професійний держслужбовець із серйозним досвідом.

Гаразд, думаю я, із плануванням загальним тут глина, то я займусь особистим плануванням. Хер там. Ти можеш вибудувати собі ідеальний графік і отримувати мікрооргазм перфекціоніста, дивлячись на нього. Але у будь-який момент до тебе може підійти тьотя чи дядя і сказати: у нас через 5 хвилин зустріч із міністром/інвесторами/послами/Дартом Вейдером. І ти подумки, як Шерлок у фільмах Гая Річі візуалізовував собі план бійки, прокладаєш маршрут до туалету (бо перед зустріччю – обов'язково попісяти!), назад у кабінет за блокнотом і найкоротший вектор до зали засідань. Я вже мовчу, що ти в цей день взагалі у кросівках і футболці з написом-жартом на межі фолу. Бо про дрескод тобі на початку нормально не пояснили. Бо він ніби є, але на питання «Як ходити на роботу?» тобі відповідають – «Нууу, як у міністерство!».

Або ще краще – коли тобі телефонує колега і такий: «А ти чо не на цій зустрічі? Давай іди, ми вже почали». Ти мчишся туди (який вже туалет!), гарячковито згадуєш, де ти так провтикала, заходиш у залу, там вже такі всі важливі сидять і важливе обговорюють. І на столі зустрічі, яку ти ж сама допомагала організовувати, самотньо стоїть табличка з твоїм іменем, якої до того ти не бачила.

Пізніше я питала: як так могло статись? «Ой, тебе не попередили, а, ну нічого страшного, я думала, тобі марьіванна передала, що ти маєш бути», – відповідають мені, посміхаючись. Так само посміхаючись, як і тоді, коли ми прийшли із офіційною делегацією на зустріч, якої не мало бути. Тьотя чи дядя в міністерстві, які займались її організацією, не отримали ніякого підтвердження, нічого не уточнили, але нас відправили. Тобто делегація просто вломилась до важливих партнерів.

«Нічого страшного» – це взагалі мантра тут. Замовляння від поганого. Енергетичний пластир на факапи. Промовляєш на щось «нічого страшного» – і злі духи не чіпають тебе, а криво зроблена робота враз покращується.

Коли у мене вже з'явилося певне визнання у колективі, я почала потроху відкривати колегам чарівний світ планування. Ба більше, вони так само жалілися, що в роботі багато спонтанного. Виявилося, проблема глобальніша, ніж мені здавалось. Це ланцюгова реакція: звичайний службовець не може нічого спланувати, бо так само не може це зробити керівник, скажімо, відділу. Через те, що так само не може керівник департаменту чи великого підрозділу. Коли я за таким ланцюжком дійшла до замміністрів, далі вже розкручувати побоялась – не хотілося думати, що ключові особи держави теж, можливо, працюють у режимі спонтанності.

Я от дуже хочу подивитися на обіцяну новою владою діджиталізацію. Як до нас зайде цей зелений цифровий Прометей сучасності й принесе діджитал. Успіх цей Прометей матиме, якщо буде безжальним тираном. Бо інакше його тут заб'ють палицями і далі продовжать носити папірчики.

Бо папірчик тут – найбільш надійний носій інформації. Замість перекинути документи поштою або в онлайн-документах, їх роздруковують, вичитують, передруковують без помилок і відносять куди треба. Так, є важливі документи, з якими так і треба. Але таких дуже мало. Тут, до речі, згадуємо про економію фінансів на тому ж папері й принтерах. Якщо ми дуже прогресивні – згадуємо про ліси.

Тут навіть правки на сайт приносять на папірчику. На ньому роздруковано якусь сторінку сайту і олівцем відмічено, що виправити. Ще поважають флешки. У деяких їх навіть по кілька штук – за типами документів, які вони там зберігають. Водночас, на комп'ютерах часто немає антивірусів. Або вони не зовсім легальні, так би мовити. Бо сьогодні в Україні держустанова фактично не має способу легко, швидко і легально купити софт.

Коли я потроху відкривала колегам світ гугл-документів, qr-кодів, різних корисних онлайн-сервісів, на мене спочатку дивились як на шамана. Бо все, що онлайн – це підступні крутійства рептилоїдів-жидомасонів, які хочуть збирати про нас всю особисту інформацію. Водночас, вийти на годину на обід, не заблокувавши комп'ютер і лишивши відкритою сторінку соцмереж або пошту – це норм.
Одна з найбільш моторошних для мене речей – як тут працюють з великими і важливими даними. Я знаю про кілька великих загальноукраїнських зрізів і досліджень, які, скоріш за все, є фільчиними грамотами. Деякі з них, до речі, можна знайти у відкритому доступі. Немає потреби бути соціологом або експертом у big data, щоб це зрозуміти. Достатньо мати добре розвинену логіку.

Страшно те, що часто такі дослідження стають основою для конкретних рішень для всієї країни. Тобто фантазія і безалаберність деяких чиновників гіпотетично можуть стати основою постанов і законів, за якими потім живе країна. Не знаю, як таким фантазьорам спокійно спиться.

Знання кількох іноземних мов допомогло немало дізнатися про міжнародні справи. Тут мені частенько бувало дико соромно. Робить чи ляпає хтось, а соромно тобі. За те, що наші чиновники невиховані. Вони не те, що дипломатичного і міжнародного етикету не знають, вони у звичайному діловому не петрають. Або ігнорують його, не знаю.

Сидіти на великій важливій зустрічі й говорити з сусідом – це нормально. Сидіти й бубоніти в телефон прямо під час засідання – так само нормально. Втикати в соцмережах під час презентації, коли це видно половині присутніх – звичайна ситуація. Запізнюватися? Цілувати жінок у руцю при привітанні під час офіційної зустрічі? Приходити так, що усі відчувають, що 10 хвилин тому ти обідав тушкованою капустою і надто приправленою відбивною? Непідходящий дрес-код? Все це нормально.

Соромно було, що в Україні за грантові та партнерські кошти неймовірно часто займаються імітацією замість реальних проектів. Це, до речі, повальна проблема – такі випадки є і на державному рівні, й на рівні ГО та окремих особистостей. Соромно, що у більшості випадків це видно. А це коли-небудь призведе до того, що гроші вже не даватимуть. Та й нафіга той нормальний імідж країни – вдалося заробити на гранті кілька кусків – от і добре, а на інше – чхати. Інколи на грантові гроші замість крутих проектів будуються такі віртуальні потьомкінські села, яким позаздрили би всі регіональні міньйони Путіна.

І моє улюблене: так а нафіга щось міняти, і так же ж працює? Для чого вдягати костюм на прийом до посла, якщо і в джинсах і піджаку норм? Що нам дасть той діджитал-шміджитал, якщо і так норм? Навіщо освоювати гугл-каленрад, якщо є тьотя? Навіщо робити щось швидше і якісніше? Поки міністерські чини шукають відповіді на ці питання (ну як шукають, скоріше чекають, щоб хтось пояснив) вони лишаються повільними, неповороткими равликами, які не беруть на себе відповідальності і не мають шансів вижити за межами своєї системи існування.

Якось давно в одному кабінеті на кілька людей був чи то ремонт, чи переїзд. Працівників звідти тимчасово виселили, а нового місця на всіх не знайшли. Ці виселені – дорослі дядьки, хтось вже дітей власних виховує – нічого кращого не придумали, окрім як поставити на вільному місці один комп і працювати за ним по черзі. По кілька годин на день. І спокійно йти додому після своєї «зміни». Це чудова ілюстрація і способу прийняття рішень, і ставлення до роботи, і обсягів цієї роботи.

Щоб не виникало думки, що це лише мені пощастило з міністерством, а решта – нормальні: усі ці приклади я зібрала з кількох міністерств.
Спостерігаючи за цим усім, всі мої питання «чьо блять?!» перетекли в одне-єдине: як усі ці люди можуть робити те, що роблять, і саме так, як роблять? Хіба вони не розуміють, де вони працюють? Що у міністерстві навіть від роботи чиновника найнижчої ланки можуть залежати сотні тисяч людей в усій країні?

Якийсь клерк напортачив у документі – його відправили на доопрацювання – клерк усе робить повільно – подає виправлення, зірвавши терміни – документ проходить всі кола бюрократії – його губить секретарка у себе на столі – знаходить, віддає на підпис – а начальник вже поїхав і буде завтра – а завтра вже пізно, і десь у якомусь Жашкові в людей зривається щось важливе. А далі класика: люди бідкаються, а влада розводить руками. І йде далі абияк робити свою роботу.

Водночас, я зустрічала десятки людей, які розуміють всю гнилість процесів, але спокійно продовжували працювати, нічого й не намагаючись змінити. «А що тут зробиш? Тут вже нічого не зміниш», – кажуть вони. І так у мене сформувалася теорія. Вона не зовсім оригінальна, але в моєму випадку заснована на власному досвіді та знанній історії.

Колись на початку буремного ХХ століття радянська влада створювала систему. Міцну, жорстку, безпринципну. Її створювали люди, маючи за мету побудувати механізми контролю, покори, чіткого виконання дій. Не знаю, чи вийшло саме те, що вони планували, але така система постала. Вона роками посилювалась, модернізовувалась. І виконувала свою функцію.

І на якомусь етапі ця система зажила своїм життям. І продовжила поглинати людей. Підкоряти своїм законам, посилюватись і оновлюватися далі. Така система – страшніша за будь-якого диктатора і демона. Диктатор помре, демона можна вбити, але ця система безтілесна. Її неможливо відокремити від її носіїв. І від цього стає моторошно.
Я почала з паралелі з фільмом – нею ж і закінчу. У «Піратах Карибського моря» новобранець ставав членом команди Дейві Джонса, метафорично стаючи частиною корабля. «Частина команди – частина корабля» – так і скандували напівлюди-напівриби з «Летючого Голландця». У міністерстві те саме: тебе поглинає система, і ти стаєш її частиною.

Або хапаєш мотузку і тікаєш звідти. За роки роботи я зустрічала немало людей, які так само бачать проблеми, але прагнуть їх вирішити. Хочуть щось змінити, вибудовують плани, як це зробити, шукають однодумців. Розуміють, наскільки складно змінити подібні речі, що це не «егегееей, зараз новою командою прийдемо і все забуяє зеленню і запахне трояндами». І головне – заражають інших цим вірусом змін. Навіть тих, хто вріс у систему по самі помідори. Такі люди є. Тому і надія є.

PS. Люди, які вросли у систему, були і будуть за часів кожного міністра чи президента. Люди, які насмілюються побачити проблему і взятись за її вирішення, так само є за часів кожного міністра чи президента. Питання не у тому, хто керує і яка партія при владі. Повірте, міністри, зами і навіть керівники підрозділів можуть бути навіть не в курсі, що начудили підлеглі. І міністр, читаючи результати чергового дослідження, може навіть не підозрювати, що він озвучує дурниці. Питання в тому, як людина особисто ставиться до своєї роботи та до проблеми, яка виникає.

Що може вирішити таку дічь у міністерствах? Моя думка – люди. Професійні загалом і специ у своїх галузях. Відповідальні, чесні та нормально мотивовані. Де їх взяти? Або запросити на роботу вже готових профі, або розвинути тих, що є (звичайно, хто цього хоче). Не тренінгами для галочки, а дати круті знання і вміння. Чим мотивувати? Нормальною ЗП і перспективами. Звучить просто. Виглядає жорстко. Але може допомогти.
Ілюстрації

Ілюстрації

ще! ачьонє?