«Хулі ти мєня лєчіш?»
політтехнолог про роботу на українських виборах
«Хулі ти мєня лєчіш?»
політтехнолог про роботу на українських виборах
Найбільша мрія політтехнолога — щоб вибори в Україні відбувалися щороку. Тоді можна було б стабільно сидіти на зарплаті кандидата, або одразу декількох. А кандидатам, щоб сісти в політичне крісло, доводиться «йти в народ». І для цього їм потрібни ми — піарники та політтехнологи.
Головна особливість роботи на виборах – сезонність. Тому політичні піарники та політтехнологи щоразу рвуться на подібну можливість заробити. Йдеться про доволі високі для Україні зарплати. Місячна ставка стартує від 400 доларів – якщо це твоя перша кампанія, і ти ще умовний ноунейм. Ціна питання – в середньому 500 доларів на кожній наступній кампанії. Тобто, працюючи вдруге, вже можна просити тисячу на місяць, а ще за пару років – півтори.
За лояльність та мовчання готові добре платити. Ще й у валюті! Тому, звісно, потрапити «в обойму» — дуже почесно.
Стати частиною команди якогось кандидата дуже складно, та й саме поняття «команди» доволі умовне. Але про все по порядку.

Насамперед, потрапити у двіж можна тільки за знайомством. Єдина кваліфікаційна вимога — бути метикуватим. Те, що ти завжди пишеш в останньому рядку резюме, тут стає на перше місце: стресостійкість, комунікабельність, креативність, швидкість прийняття рішень. Це про тебе? Вітаю, ти майже в команді.

Ще треба вміти писати. І не тільки. Універсальність необхідна, бо сьогодні ти райтер, завтра — редактор, післязавтра — відеограф. Ерудиція — це маст-хев: тож багато читай та дивись. У 20 років ти маєш вміти цитувати фільми Гайдая, знати хто був Генсеком ЦК КПРС з 1982 по 1984 роки. (Згодом я розповім, чому це необхідно). І наостанок — бути готовим до відряджень.
Цілком ймовірно, що доведеться вигравати вибори в місті за півкраїни від твого рідного. Їхати завтра, а брифінг проведуть в авто, яке повезе тебе на нову роботу. І ти питаєш навіщо бути ерудованим?
І ось вітаємо — тебе помітили знайомі, які працюють на якогось кандидата, та покликали в команду. Ось тут детальніше про команду та ієрархію. Найголовніша людина — це не кандидат (Оце поворот!). Це його спонсори. Ти можеш так і не дізнатись їхніх імен. А от далі вже кандидат. Можливо, ти за всю кампанію його пару разів і побачиш. За кандидатом стелиться його свита — твої вороги. Вони вважають, що тебе і твоїх колег найняли незрозуміло навіщо, бо вони можуть зробити те саме, але значно дешевше. Ти, якщо пощастить, бачитимеш їх нечасто. Наступний в ієрархії — твій безпосередній керівник — такий собі Оушен, який збирає людей на «справу». Його наймає хтось з оточення кандидата або спонсор, який хоче провести свого протеже у політику. З цього і починається внутрішній конфлікт з перетягування ковдри з доларів, яка стелитиметься за кандидатом всю кампанію.
Так, для тебе це не секрет, але повір, ти будеш в шоці. Рядовий мажоритарник витрачає на прохід до Верховної ради в середньому 3-5 млн доларів. Можна, звісно, і дешевше, можна і дорожче. І от уяви — безпосередньо на виборчий процес, дай боже, витратять половину цієї суми. Зазвичай, усушка і утруска забирає дві третини бюджету. Саме тому в нашій країні вибори — це «дорого і красіво».

Так от, звісно, що свита кандидата дуже не любить ділитися грошима.

За великого спортивного інтересу в конфлікті можна взяти участь, але від цього грошей не урвеш. Тут можна хіба що насолодитись процесом.
Одразу уточнення:

На виборах гроші кандидатів навіть не крадуть, ні. Їх безжально пиздять космічними масштабами.
На виборах до ВР у 2014 році в одному з регіонів був кандидат. Мажоритарний самовисуванець від одного з округів. Округ – це села і невеликі містечка, інакше кажучи — жопєнь. Водночас кандидат — людина багата, має кілька надприбуткових бізнесів та впливових і ду-у-у-уже багатих спонсорів. Здавалося б, усе чудово. Але починається найцікавіше. У перший же день виявляється, що людина, яку тобі найближчі місяці треба буде видавати за одного з найвидатніших представників людського роду — тупий, як кут. Любить випити, а всі важливі питання вирішує через свого кума. Кум — парєнь нєпростой — грошима ділитися не сильно хоче, і взагалі сам знає, як треба.
І тут ми підходимо до цитати, винесеної в заголовок.

Вирішено, для посилення впізнаваності в окрузі зробити кандидатові польову газету. Бо телевізор є не у всіх, не кажучи вже про інтернет. І от намалювали макет майбутньої газети, вирішили на першу шпальту дати велике інтерв'ю з кандидатом, де він розповість, чому йде в політику рятувати країну. Теми та терміни погоджені, час та місце зустрічі встановлені, питання підготовлені. На першому ж питанні ти розумієш, що кандидат не може зв'язати докупи два слова. А в тебе інтерв'ю на вчора, бо хтось натупив, і погодив друкарню на інший день. А типографія вже чекає макет газети.
До речі, моя тобі порада: до наступних виборів відкрий свою типографію – візьми гроші де хочеш, але відкрий. Тобі за це ще внуки дякуватимуть.
Так от, у процесі інтерв'ю ти розумієш, що ні фіга інтерв'ю не вийде, і починаєш ледь не виймати кліщами програмні тези з вуст кандидата, загублені глибоко між «цей», «нуууу» і «той». На твоє резонне зауваження, що треба добре постаратися, щоб вийшло гарне інтерв'ю, що це програмний матеріал, де ми озвучимо головні тези, з яких формуватиметься майбутня інформаційна кампанія, кандидат відповідає «Хулі ти мєня лєчіш?». Тепер ти розумієш, що це інтерв'ю простіше буде написати самому, а дорогоцінний час втрачено. Тут тобі в пригоді знову стане ерудованість.
Покажи цю статтю своїй бабусі.
Треба вдавати в тексті, що ти пишеш від імені людини, яка значно за тебе старша. Це до питання, до чого тут Андропов. Доведеться писати тексти публічних виступів, привітань, некрологів від імені кандидата. Робиться це заздалегідь складеними тезами та меседжами. Несподіваний поворот номер два – переважну більшість друкованих інтерв'ю пишуть взагалі без участі самого політика.
Це стосується не лише інтерв'ю, як ти розумієш. Уся медійна робота побудована на темниках, які створюють і за твоєї участі. Потім за ними ти пишеш статті, інтерв'ю, тексти для листівок, слогани для білбордів, пости в фейсбук для кандидата і ботів.

Разом з тобою в офісі працюватимуть ще декілька таких як ти. Ви дуже скоро станете надзвичайно згуртованим колективом, бо фактично будете жити в офісі. Якщо йдеться про відрядження, то жити будете разом в одній великій зйомній хаті — так клієнтові дешевше, ніж знімати декілька квартир.
Одна з найцікавіших тем — це «чорний» піар . Тебе запросто можуть найняти з командою тільки під одне «мочити» конкурентів. В хід іде все — боти в соцмережах, листівки, газети, замовні новини та навіть добрі справи.
З ботами все зрозуміло — закуповують десятки сімкарт і створюють фейкові профілі в соцмережах. Вони можуть бомбардувати негативом конкурентів, а можуть писати коментарі та пости на захист свого кандидата. Фейсбук інколи їх блокує, але якщо є сімка та мобільний — усе можливо. Листівки та газети з негативом на конкурента користуються попитом в тих регіонах, де інтернет не має широкого поширення. Крута тема — зробити газету, яка повторює дизайн газети конкурента, але містить негатив на нього. Тут як на війні — усі засоби хороші. Зазвичай, заряджають обойму з кількох технологій, і одна, як мінімум, точно потрапить у ціль. Саме тут можна сповна показати свій креатив та проявити талант. Це стосується і добрих справ. Роздати виборцям гречку під брендом конкурента, зняти це на відео та за гроші опублікувати в ЗМІ — вчорашній день. Але може спрацювати.
Найбільш прикре в цій історії, що твій талант, зазвичай, мало чого вартий. Ти можеш креативити як бог, вигадувати найбільш вишукані політичні технології, але все упирається у вищезгадану свиту, яка завжди гратиме свого короля.
Фразу на кшталт «Хулі ти мєня лєчіш» можна почути дуже часто. З мого досвіду, не одна кампанія, коли всі хвилі креативу розбивались об банальну скупку голосів. За гроші, гречку, корм для скотини. За ремонт в під'їзді, картки на знижки в магазини кандидата. За 27 років незалежності на виборах перемагають не прогресивні ідеї чи програми, а гроші та людська жадібність, помножені на споконвічну любов українців до халяви.
Текст
Ілюстрації
Верстка
Анонім
Ірина Шарова
Саша Резенчук
ще! ачьонє?