НІЖИН, НЕ НІЖИН,
АЛЕ ЛЮБИ
НІЖИН, НЕ НІЖИН,
АЛЕ ЛЮБИ
Ніщо не поєднує в собі естетику спальних районів і напівживі міфи про старе добре минуле так добре, як слово райцентр. Так само ніщо не загартує вас краще, ніж невелике українське місто.

Я народилася і виросла саме в такому. «Мені було весело, хоча і тяжко».

Літо
Ніжин починається з вокзалу. Ви закотите очі і скажете: «Всі міста починаються з вокзалу». А я відповім: «Так, але не в усіх є електричка на Київ». Це легендарний транспорт, який тхне ковбасою з часником і смаженими біляшами довше, ніж я живу на світі. За першу сходинку у номінації «Доїхав значить переміг» з ніжинською електричкою можуть позмагатися тільки рахівський дизель та лисичанський потяг.

Одного разу мені довелося їхати з Києва не просто в тамбурі, а між вагонами. Людей було так багато, що я затискала рюкзак між ногами. Одяг прилипав до шкіри, вікна були відкриті навстіж, але дихати не було чим. Я лила воду на обличчя, ноги, лікті, але марно. Коли розповідаю цю історію людям, які набагато частіше їздять цією електричкою, вони з кам'яними обличчями лише знизують плечима. Так я розумію — це не найгірше, що могло трапитися. Наприклад, один знайомий якось їхав у тамбурі з відкритими дверима. Інший — поруч з сусідом, який впісявся.

Електричка Ніжин-Київ — це Північний Шовковий шлях, велика торговельна артерія, якою рухаються батончики «Нірвана», наплічні сумки, голки, пиріжки з горохом, машинки для видалення ковтунців, пакети BMW, прищепки, резинки для волосся, насіння для посадки будь-яких овочів та фруктів, пиво, вода, у теплу пору року — морозиво. Ніжинська електричка доступна всім. Це приклад справжньої інклюзії, де чоловік без пальців (а можливо і без руки) продає вялену рибу. Де хлопець з інвалідністю будує бізнес на 3D-картинах. Де студенти-медики втюхують зубну пасту і мазі від мозолів на п'ятах по сорок гривень за тюбик.
Я їздила цією електричкою у студентські часи, коли не те щоб потрібно було економити гроші. Їх просто не було. Влітку я йшла на вечірню електричку мостом над коліями, дивилася, як поїзди відходять у рожевий небосхил і сповільнювалася, ніби намагаючись кожною ділянкою тіла увібрати свіже повітря до того, як опинюсь у задушливому вагоні.

Зараз можна собі дозволити купити квиток на комфортну електричку — таку ж спекотну влітку, однак без продавців і з виокремленим сидячим місцем. Але одна річ залишається незмінною.

Недільна зустріч випускників ніжинських шкіл і ліцеїв на вокзальному пероні на шляху до осінніх русифікованих міст та вічний діалог між старими знайомими:

— Прівєт.

— Прівєт, як діла?

— А ти в яком вагоні?
Осінь
Я дорослішала, вступила до ліцею, ми з батьками переїхали в інший район. Якщо в школу я ходила пішки, то в ліцей доводилося добиратися маршруткою із номером «тройка-дєвятка». Для приїжджих велика загадка, звідки в райцентрі маршрути 39 і 93, але розгадка дуже проста.

Колись існували три версії маршрутів — трійка їхала лише до вокзалу, дев'ятка — тією ж дорогою тільки далі, у віддалений район за вокзалом, але на сам вокзал не заїжджала, а «тройка-дєвятка» комбінувала обидва маршрути. Згодом лишилися тільки вона.

«Тройка-дєвятка» — найпростіший спосіб доїхати з вокзалу до Площі, тобто центру міста. Колись тут було Метро. Ні, не підземний транспорт і не німецький торговельний центр, а маленька забігайлівка з хотдогами. Одному Богу відомо, чому власники назвали заклад саме так, але якась ірраціональна гордість переповнювала серце кожен раз, як доводилося казати: «Давай зустрінемося біля Метро».

Осінь в Ніжині «вступає завжди з оркестру, як Френк Сінатра». Жовтень означає лише одне — Покровський ярмарок. Щороку мешканці міста обговорюють, скільки майстрів приїде, хто виступатиме на головній сцені, яка виручка очікується тощо. Так само щороку все закінчується одним і тим же — коротким рядом автентичних виробів на продаж і безкінечними торговельними наметами з куртками і взуттям з міського базару. Водночас, увесь центр міста, ніби за командою, наповнюється ароматом смажених шашликів.
Ярмарок закінчувався, як завжди, тишею, ніби поступаючись місцем листопадовій пустці. Але ми з подругами ще встигали посидіти на сходах старого університетського корпусу з білосніжними колонами, заблукати в переплетеннях дерев Графського парку, пофоткатися (звичайно ж) з пожовклим листям.

Я не любила Покровський ярмарок у дитинстві. Ходити від ятки до ятки, притискаючись у вузькі проміжки між людьми, було швидше шаною традиції, ніж приємним дозвіллям. У цей період завжди проводили локальний турнір зі «Що? Де? Коли?», до Ніжина з'їжджалися команди з різних міст України, і це було єдине, чого я потребувала і чекала. Більше думок, більше дискусій, більше досвіду. Нас таких було небагато, але ми трималися одне одного.

Досі тримаємося.
Зима
Та я забігла надто далеко. Насправді, як і для багатьох тих, хто виріс у пострадянському просторі, все почалося з двору у спальному районі. Того самого, де ми гралися в квача за гаражами, сварилися з бабулями під під'їздом за довжину спідниць, де ми плавили олов'яні пластини і обмінювалися наклейками з Сейлор-Мун. Але ось батьки нарешті дозволяють переходити дорогу і виходити гуляти за межі двору. Так починається знайомство з неформальними точками міста.

Спершу була Яйцебаза. Докумекати самостійно, чому невелика копанка називається саме так, мені б не вдалося, якби не гугл. Виявилося, що таку назву має не саме озерце, а заготівельна контора, де складали курячі яйця у 80-х роках, що розташована поруч.

Взимку озеро замерзало, з сусідніх будинків носили воду, аби залити схил берега і перетворити його на Спуск Смерті. Саме на Яйцебазі я вперше побачила вибиті зуби і примерзлу до криги кров. А ще побувала на справжній «стрєлці», де пацани, з незрозумілих мені, але ймовірно територіальних, причин, гамселили один одного стінка на стінку.
На спуск з гірки доводилося постояти в черзі, а одразу після варто було швиденько забиратися геть, якщо звичайно не хотілося, щоб тебе розчавили. Одного разу я з цим не впоралася і випадково отримала важким зимовим бутсом в око. Воно миттю налилося кров'ю, скула розбухла і стала фіолетовою. Подружки намагалися запхати в око брудний сніг і переконати мене, що все добре. Маму переконати у цьому, на жаль, не вдалося. Точно не пам'ятаю, але здається, це був мій останній спуск у житті.

Ще одним знаковим місцем був кінотеатр «Космос». Я погано його пам'ятаю, адже ще коли була дитиною, він вже був у поганому стані, його щомісяця погрожували закрити, що зрештою і зробили. Я була там лише один раз у п'ятому класі, коли мама вирішила, що я доросла до нічного життя міста і відпустила з подругами на фільм «Містер та місіс Сміт». Та кінотеатр був важливим місцем зустрічі багатьох людей попередніх поколінь. Він буквально на собі мав печатки пам'яті — графіті залишені вже вільною молоддю 90-х і початку нульових.

«Космос» знесли. Замість нього тепер стоїть меморіал консюмеризму і смерть одноповерхової торгівлі — торговельний центр. Такий же, як і в багатьох інших містах, без жодних ознак власного обличчя і характеру. Від кінотеатру тут лишилося тільки одне праве крило.
Весна
Зрештою, наступає відлига. У Ніжині це стає зрозумілим, коли вулицею Незалежності розливається гігантське озеро — калюжа на дві транспортні смуги. А ще весна тут — це квітучі абрикоси і яблуні вздовж вулиць, початок городів і до-о-о-овгі прогулянки.

Березень, як і до більшості українських міст, приходить з багнюкою, квітень — з першими дачними тюльпанами. А от травень у Ніжині означав, що скоро буде Го-го-го-гоголівка — літературно-мистецький фестиваль, який у кращі часи збирав «творчу молодь» писати, малювати, читати і звозив до міста на пару днів сучасних письменників та письменниць. Хоча історичною батьківщиною Гоголя є Полтавщина, Ніжин теж відкусив шматочок слави за рахунок місцевого університету, де навчався письменник. Звідси і назва фестивалю.

Гоголівка в Ніжині була чи не єдиною надією на сучасний молодіжний двіж у сонному райцентрі. Для підлітків короткий фестиваль з літературними читаннями у старому Будинку піонерів (а пізніше у музичній школі) був шансом на неформальність, можливістю винести свою творчість поза межі інституцій і шкільних конкурсів. Гоголівка звучала «словами-перлами, літами-веснами». Гоголівка мала запах сирої актової зали.

Я пам'ятаю лише пару останніх фестивалів. Тоді в Ніжині ще існувала книгарня «Масква» (як ви вже могли помітити у мого рідного міста дивні стосунки з неймінгом), на одному зі стелажів якої стояв гігантський бюст Леніна загорнутий у помаранчеву шаль. У тій книгарні я купила перший примірник віршів Жадана, у ній же побувала на перших літературних читаннях. Це був зовсім інший світ, де письменники і письменниці дійсно були живими, де проза та поезія розуміли мене. А я розуміла їх.

Я запам'ятала фестиваль і книгарню нероздільними. Та і зникли вони майже одночасно. Книгарня виявилася нерентабельною, а Гоголівка закінчилася разом зі спробою зробити літературну тусовку вільною від алкоголю. Мета виявилася занадто амбітною для локального фестивалю.

А ще весна — це завжди тюльпани. Ви знову скажете, що так у всіх містах. Але хіба скрізь бабуля може принести власноруч вирощені квіти прямо з дачі?
***

Міста ніколи не вмістяться в один текст. Я не згадала про інші два кінотеатри, які були в Ніжині, але яких я вже не застала, про дискотеки на «Квадраті» у центральному парку, які в середині нульових ще жевріли, та дуже з натяжкою, про липову алею, яка, ніби серце міста, пульсує на шляху до Площі, про старші за мене «човники» в парку розваг, про Танк-на-Кругу, про Десну і ще багато чого, що вміщає пам'ять, але навряд чи речення.

Але так само залишаються речі, які варто просто відпустити і уникати спеціально говорячи про Ніжин. Скажімо, я змогла написати цей текст і жодного разу не згадати про огірки.
Текст
Ілюстрації

Анастасія Іванців
ще! ачьонє?