Місця несвободи
Місця несвободи
Я працюю журналістом і мене дуже тягне до маргінальних груп населення. Я пишу про жінок комерційного сексу, засуджених, ув'язнених, бездомних. Насправді, це не лише прагнення допомогти всім знедоленим, а ще й егоїстичний інтерес дізнатися, як вони живуть?
У 20 років я пройшла навчання і стала одним з моніторів Національного превентивного механізму (НПМ). Це орган, що контролює дотримання прав людини в місцях несвободи. Кожен з нас, хто успішно пройшов тренінг і перший візит, отримує доручення від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і доступ до місць несвободи.

Якщо права клієнтів чи працівників цих закладів порушують, то монітори звертаються у відповідні органи і просять взяти це на контроль. Ну, або, наприклад, одразу викликають поліцію, якщо виявляють синці на тілах дітей з дитбудинку. А діти кажуть, що це постарався директор. І таке, на жаль, буває.
Розшифровую, місця несвободи — звідки ти не можеш вільно вийти, бо тебе там утримують за рішенням суду чи іншого адміністративного органу. Це не лише колонії і СІЗО, а й психоневрологічні інтернати, дитячі будинки, соціально-реабілітаційні центри, будинки для людей похилого віку і далі за списком.

Права у жителів цих установ приблизно такі:

- мати хорошу їжу (насправді хоча б якусь їжу, а не лише хліб)
- мати нормальний туалет і ванну (насправді просто туалет і баню раз на тиждень ( бо в колоніях «туалет» — це часто дирка біля ліжка, закрита пляшкою, щоб не було запаху)
- мати, де спати і нормальні умови для проживання (насправді, це часто зсунуті по двоє ліжка, або ж бетонна підлога в ізоляторі чи сон по черзі зі співкамерниками)
- мати доступ до ліків (насправді, це може бути прострочена аптечка, лише з активованим вугіллям і повна відсутність зубів у клієнтів закладу, бо стоматолога запрошувати дорого і важко)
- мати можливість розпоряджатися коштами, що тобі виплачує держава (насправді, буває, що ці кошти присвоюють собі директори закладів, якщо їхні клієнти фізично недієздатні особи).

Це не повний список, але суть ви зрозуміли. Тобто, наша мета: перевіряти, чи мають люди в місцях несвободи якісь елементарні речі, на які ми з вами навіть не звертаємо уваги в повсякденному житті. Для цього існує НПМ, щоб монітори, свіжим оком: прийшли — побачили — допомогли. Адже часто, з роками роботи, працівники перестають звертати увагу на те, що спати в ліжку в екскрементах — не дуже ок, чи що носити одну пару шкарпеток півроку — таке собі задоволення для жителів закладу.

Мій перший візит, здається, був у СІЗО. Я сказала, що нізащо не поїду в дитячі заклади, бо моя нервова система цього не витримає і обирала щось менш шокуюче. (Але, як виявилося до всього звикаєш і з часом мене перестало трясти від нервів по дорозі в наступний візит, але в дитячий заклад я так ніколи й не поїхала). Я вдяглася максимально асексуально, взяла всі документи, півночі не могла заснути, бо дуже нервувала і невиспана вирушила в подорож.

Ми ніколи не знаємо наперед, куди саме поїдемо. Це задля того, щоб не було витоку інформації і у закладі не були готові приймати «гостей». Тому, коли ми робимо декілька візитів в один день і директори встигають зателефонувати одне одному попередити, то працівники дуже паляться.

Наприклад, підлога в палатах одразу стає вологою, що значить, її давно не мили і зробили це на честь нашого приїзду. Або мило в туалеті сухе і ціле, яким ще ніхто не користувався — це значить, що його поклали туди, щоб показати, як службовці турбуються про жителів закладу. І також значить, що його мило заберуть після того, як ми поїдемо.

Часто ми їдемо в ті місця, звідки надійшла скарга — людей б'ють, або людей зачиняють в клітках на вулиці за погану поведінку (це не вигаданий факт, а справжня історія про психоневрологічний інтернат, яку ми все ж підтвердили). Лікарі не зізнавалися, що в період загострення хвороби закривають підопічних в клітці на вулиці, тому одна з досвідчених моніторів просто запитала: «а ви це робите на годину чи довше?» І лікарка просто розказала все як є, навіть не усвідомила, що зробила).

Моє вперше було десь під Житомиром. Я заходжу в СІЗО, все тіло напружене. Другі двері не відчиняються, поки не зачиняться перші. Після кожного закривання дверей лунає пронизливий і дуже гучний звук «БІ-І-І-І-І-І-І». Спочатку лякалась, потім звикла.

Чоловік у формі заводить нас в камеру, ми просимо його вийти і залишаємося наодинці з затриманими. У камері немає чим дихати, повітря навіть не прозоре, а жовте. Бо витяжки працюють погано, а курять усі 12 осіб в камері цілодобово. Одразу видно, хто головний серед затриманих: всі шикуються коло стіни і на питання відповідає тільки він. Звісно ж, такої кастовості, яка була в 90-х, у тюрмах вже немає, але тут ще досі живуть «по-понятіям».
Мені всміхається симпатичний хлопець, бритий налисо. Я ні на мить не забуваю, що в СІЗО, і ці мужики не бачили жінок тижні/місяці/роки. Трошки тривожно. Хлопці кажуть, що їх тут не ображають. Але ми рахуємо ліжка. Їх 9, а хлопців 12.

— А як же ви спите?
— А по черзі, — абсолютно спокійно відповідає головний.

Ми виходимо в коридор, і я нарешті можу схопити краплинку затхлого повітря, що здається свіжим після камери.

— Бачили лисого? — питає службовець. Я киваю.
— 11 разів ловили п'яним за кермом. На 12-й посадили, на рік, — сміється він.

Наступна камера жіноча. Я начувана, що жінки — найнебезпечніші на зоні, бо можуть бути агресивними і їхні «панятія» жорсткіші, ніж у чоловіків. Тому цей раз я не заходжу вглиб кімнати. Стою біля нар, що коло дверей. Службовець виходить, ми починаємо розмову з «мамкою». Дівчата з довгим волоссям, заплетеним у коси. У сукнях із декольте, говорять ніжним голосом і жаліються, що хочуть побачити рідних, а їм не дозволяють. Кімната доволі опрятна. На відміну від чоловічих камер, де не прибрано, скрізь лежить металевий посуд, а на стінах плакати з голими жінками і олівцями намальовані релігійні сюжети.

Мені вже менш страшно, починаємо діалог, як старі подруги. Проймаюся їхніми проблемами і щиро хочу допомогти, йду вглиб кімнати, подивитися на фотки. Проводимо в камері десь хвилин 40. Стукаємо в двері зсередини, щоб старшина нас почув, дівчата шикуються, звучить металевий брязкіт, замок відчиняється.

— Вони такі янголята! — не думаючи, кажу я службовцю, коли ми виходимо.
— Ага, троє з цих п'яти дівчат сидять по 115-їй статті.
— А це шо? — питаю наївно кліпаючи своїми великими очима.
— Вбивство.

Йдемо в підвал. Внизу дуже холодно і сиро. На стінах чорний наліт з грибка, дуже темно і моторошно. Тут сидять довічно ув'язнені. (Можливо, в голові переплуталися спогади, і це був один з інших візитів у колонію, але це не так важливо). На стінах біля дверей фото, ім'я і стаття, за яку сидить людина. Таких камер десь 4, і вони діють на мене дуже пригнічуюче. Зупиняюся біля камери, де сидить одна жінка. Розглядаю її фото, що ледь чітке через старість у підвалі. Як же їй тут самотньо, думаю. Аж раптом я чую тихий звук і відсахуюся:

— няяв

Тут живе котик. Цей контраст дає відчуття, ніби ми у фільмі жахів.

На кухні засуджені чистять рибу і складають її у величезні іржаві ванни. Хлопець не помічає, що ми зайшли, однією рукою робить тягу від дешевої папіроски, іншою продовжує готувати їсти. Бачить нас, лякається і швидко ховає сигарету. Розуміє, що йому влетить від старшини.
Перший візит був кращий, ніж я очікувала. Повертаюся додому і йду до хлопця обійматися. Після такого стресу — підтримка рідних, найкраще, що може привести в лад мізки.

Під час постійних візитів відчуваєш мікс емоцій: страх і злість. Страх — за себе, тому що кожен з нас знає, що може потрапити в такий заклад сам, тому намагається їх покращити. Неодноразово чула цю мотивацію від колег: «я хочу зробити життя тут на такому рівні, щоб якщо потраплю одного дня сюди — жити як людина» (а це важко навіть в наших будинках для людей похилого віку). Злість — на працівників закладів, що часто чинять жорстко зі своїми підопічними. Але і це не завжди їхня провина. Адже їм платять мізерні зарплати, не надають достатньої кількості персоналу, медикаментів. Тобто виходить, якась безвихідь, але водночас, надія, що в моїх руках щось змінити.

— Ми виявили проблему на кухні, — говорив мій колега директору психоневрологічного інтернату про недоліки, що ми знайшли в закладі, — це обов'язковий елемент кожного моніторингу — розказати головному, що можна покращити, а що він робить добре (якщо таке є).

Мені стало важко дихати і я вийшла на подвір'я. Йшла п'ята година роботи і я була втомлена, зазвичай моніторингові візити тривають приблизно 4-5 год, а то й довше.

Територія інтернату — величезна. Це ніби окреме містечко на окраїні якогось села, з корпусами для жителів, будівлями для процедур, кухнею, складами і власними полями. Поки ми перевіряли всі ці приміщення, за мною ходив один з клієнтів, що лікується в інтернаті, все намагався до мене торкнутися і всміхався ротом майже без зубів. Звісно ж я злякалась, тому постійно трималась поряд з Олегом, що ходив зі мною.

— Ніколи не повертайся до інших спиною, це може бути небезпечно, — все повторював мені Олег.

Але я сиділа сама на бордюрі, розглядала постільну білизну, що сушилася за корпусом. На мене дмихнув вітерець і я відчула по запаху, що білизну прали без порошку. Або взагалі не прали, а просто повісили сохнути, після того як хтось помочився на неї.
Аж раптом я побачила цього самого підопічного з усмішкою без зубів, він наближався до мене. Тепер йому точно вдасться до мене торкнутися — ми обоє це розуміли. Я різко встала і почала йти в сторону кабінета директора. Пришвидшила темп і почула, що той, хто біжить за мною робить те саме. Здається, іноді я все ще чую цей тупіт ніг в резинових капцях і рваних шкарпетках так чітко і ясно. Ляп-ляп-ляп по бетонній підлозі. Так само чітко і страшно, як в «Солярісі» Лема.
Але я встигла добігти до кабінету прямо перед тим, як його рука мене вхопила. Він не насмілився зайти всередину і я була в безпеці. Але серце ще довго стукало в такт його крокам. Та зазвичай, поряд завжди був хтось з хлопців-моніторів, щоб прикрити чи гарантувати безпеку.

Але люди з ментальними проблемами в таких закладах — не найстрашніше. Найстрашніше те, що таких людей можуть ображати чи красти у них.

Тому моє улюблене місце моніторингу — кухня. Там завжди трапляються якісь чудеса. Наприклад, згідно з меню, рибу давали вчора, а сьогодні під столом хтось заховав три кілограми. Це значить, що кухарка захотіла взяти рибку собі додому і не дала підопічним учора на вечерю. Те ж саме трапляється з хлібом, молоком, консервами, які ми знаходимо захованими у найбільш неочікуваних місцях. А потім слухаємо смішні виправдання працівників і дивимося на голодні очі жителів.

— А що це у нас тут лежить? Кілограм масла? А чому не в холодильнику, а в комірці під капустою?
— Ну ми ж з вами все розуміємо, — сміється завскладу. І правда, красти у бідних — давня українська традиція. Чи що я маю розуміти?
Разів зо п'ять в ПНІ я зустрічала таких, як Петро. Його блакитні очі, усвідомлено дивляться в мої і не проявляють ніяких симптомів хвороби. Він жив у місті, мав квартиру і нормальне життя. Аж поки племінниця не захотіла забрати його квартиру собі. Заплатила судді, визнала Петра недієздатним і зачинила в інтернаті з психічно-хворими. Але після рішення суду, довести, що ти не психічного хворий дуже складно. Навіть, якщо лікар захоче вам допомогти, ви зіштовхнетеся з великою кількістю бюрократії, і в результаті зрозумієте, що Петру і йти нема куди. Тут про нього опікується держава, а на «волі» він стане постійно голодним бездомним і одного січня просто замерзне на вулиці. Випадки, коли дієздатність поновлювали є, але їх дуже мало.

Коли ми запитуємо таких, як Петро чи не б'ють їх санітари, чи нормально годують і чи дають ліки, то знаємо, що нам скажуть правду. І відповіді часто не радують.

Дійсно, в таких закладах іноді панує сущий піздєц. Іноді, бувають приємні здивування і люди правда роблять життя інших кращим. Наприклад, в одному з будинків для людей похилого віку влаштовують конкурси краси і найкращої зачіски. А в одному з ПНІ люди можуть вирощувати в кімнаті вазончики і створювати затишок, читати книги і власноруч готувати собі їжу. Таке буває не часто, це скоріше виняток із правил. Але я вірю, що діяльність активістів, що постійно контролюють дотримання прав людини, сприяє тому, щоб життя в місцях несвободи хоч трішки приблизилося до слова «нормально». Одного дня я прийду в моніторинговий візит, подивлюся на умови і подумаю, що раптом я потраплю в таке місце, то обов'язково виживу.
Текст
Ілюстрації
Верстка
Яна Проценко
Валерія Пінчук
Ірина Шарова
ще! ачьонє?