Повний мистець
Повний мистець
Як різні люди сприймають мистецтво?
Ми відправили у Пінчук Арт Центр чотирьох людей: митця, культурологиню, менеджерку з продажів і графічну дизайнерку. Вони подивилися виставку контраверсійного харківського фотографаБориса Михайлова, і написали, що побачили.
Матеріал створено за підтримки молочної компанії «Галичина»
Хто такий Борис Михайлов?

Усесвітньовідомий український фотограф, якого вважають класиком сучасної арт-фотографії. Його роботи експонують в Метрополітен-музеї і Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку, в Пінакотеці Модерну у Мюнхені, Музеї Вікторії та Альберта у Лондоні та в інших музейних і приватних зібраннях світу.

Валерія Залєвська

журналістка, бакалавр культурології, рідко ходить на виставки, любить читати і говорити про філософію мистецтва

Мистецтво як таке — це завжди спосіб комунікації. Коли ми приходимо на виставку, відбувається комунікація між автором твору і нами. Якість цієї комунікації залежить від нас обох, адже митцю потрібно вміти передати у своїй творчості зміст, а нам вміти його зчитувати.

Наприклад, я прийшла на виставку Бориса Михайлова. Він відомий український фотограф харківської школи. Я про нього щось раніше читала, деякі його фото бачила. Я частково щось знаю про якісь серії фотографій, зокрема про «Історію хвороби», де оголені бомжі символізують ницість суспільства, і взагалі — це естетика потворного.

Я готова це споглядати, бо знаю, що мені хочуть цим всім сказати. Якби я цього не знала, я б зробила естетичний висновок: це бридко.

Думаєте, що це тільки споглядання сучасного мистецтва потребує підготовки, щоб його зрозуміти? Ви просто ніколи не намагалися розшифрувати, що означають ті чи інші квіти та фрукти на барокових картинах, і не знаєте, що може означати розкрите на чверть віяло дівчини на картині доби романтизму. Мистецтво ніколи не було просто для краси — воно завжди мало зміст.
Але, якби теоретики не старалися оголосити смерть естетики, люди сприймають навіть сучасне мистецтво естетично. Якщо ти нічого не знаєш про дивного фотографа, ти можеш оцінити, як колір, композиція і лінії впливають на твої емоції.

Інколи естетичне проривається через шари змісту сучасного мистецтва. Наприклад, у Михайлова є одна серія, яка називається «Клейкість». Фотографії там іноді сколажовані, а на берегах є всякі авторські нотатки. Мені викарбувся в пам'яті підпис до одного фото з цієї серії: «Найкраще в жінці — це те, що в якийсь момент вона може бути твоєю.» Звісно, це було фото оголеної жінки.

І наостанок трохи про множинність інтерпретацій. Ніхто насправді не знає, що автор хотів сказати, окрім нього самого. Іноді автор сам розуміє це не до кінця. Так екскурсовод у галереї розказувала, що «Історія хвороби» символізує радянських людей, які не змогли вписатися у світ після розпаду Союзу. Я ж раніше читала, що ця серія — портрет сучасного суспільства (серія кінця 90-х): бридкого, огидного, ладного за гроші на все, бо саме за гроші і їжу бомжі роздягалися для фотографа.

Наталія Оліферович

сейлз-менеджерка, часто відвідує виставки, любить абсурдне мистецтво і контроверсійні фото про буденність.

Я потрапила на виставку в PinchukArtCentre, моя перша емоція: шоблін?

Ну типу: хвороби, хвороби на геніталіях, бомжі, майже порно і багато фізичних деформацій тіла (пишу текст вночі і тепер же не засну: знову та картина перед очима і хочеться вирвати прям на леопардове покривало, яким я накрита).

Мене дивує, що мені смішно там, де смішно бути не має. Виривається іронічне гиготіння, за яке мені трохи соромно.

Так, мистецтво має викликати емоцію, і Михайлов її викликає. Але це емоція огиди: буквально відчуваю всю нікчемність людей, і мене знову нудить (вдруге за вечір! сподіваюся, я не вагітна).

У кімнаті з фотками а-ля совок якісь голі тьоткі купаються в озері, люди на параді, статуї Леніна і фотки піонерів. Серйозно? Хоча, хто знає, як на нас дивитиметься наше потомство через років 200. Може вони теж прийдуть на таку виставку і подумають: от вони дебіли, у них були тєлікі і фейкові новини/ вони не могли сортувати сміття і думали, що ходити голяка по вулиці не нормально.
Але вот якщо дивитись на «Червону серію» Михайлова, мені навіть сподобалось. Сподобались прив'язка до кольору і його розтлумачення.

Круто, коли люди помічають те, що не наважуюся помітити я. Але тут просто є красиві фотки, красиві візуально. Тут немає зображень генітальних хвороб.

І я ніби як розумію усі (ну майже) сенси, і в описах до фото все доступно пояснюють, але мені просто огидно на них дивитися. Мені хочеться скоріше втекти до свого красивого життя на Золотих воротах з приємними кафешками та стильними людьми, а не ось це все.

Мені легше не думати про ті теми, що порушує Михайлов.
І ще одне відчуття, яке весь час зі мною — страх. Тупо стрьомно, що у випадку, якщо в житті все піде не так, то мене може чекати ось це. (прим. ось це — бомжі, які готові фотографуватися голяка за їжу)

Мистецтво має надихати! І так життя занадто перенасичене негативом, а тут я виділила годину часу на виставку, і знову негатив!

В якийсь момент, коли я була на виставці, панічний страх охопив мене і я розплакалась. Я бачила історії, де люди збухувались, і закінчувалося це смертю. Мені сумно, сумно що хтось може от так змарнувати життя, ну як? І тут я заридала, як мала дитина. Мені захотілося, щоб мене обняли і сказали: «Наталочка, в тебе все буде окей, не переживай». Бо ця виставка навіює cум. А потім знову огиду, і знову нудоту. Ці почуття переважають над моїм бажанням дізнатися щось нове.

Антон Логов

художник, работает с такими жанрами искусства, как живопись, инсталляция, фото и перформанс; известный участием в таких проектах, как «Тени забытых предков. Выставка», «Парк коррупции», «Украденный Крым. История депортации», «Украина. Неоконченная война» и др., выставками в Saatchi Gallery, Art Vilnius, Мистецькому Арсеналі

Михайлов — герой нового времени. Мне давно импонирует взгляд этого автора на вещи. Борис Михайлов известен своими фотосериями, но для меня он художник. Наверное, благодаря своему глубинному взгляду на простые вещи и темы.

Просто снесла мне голову серия работ «Соленое озеро». Это абсолютно босховские картинки, в которых застыло время. Действие происходит в 80-ых, но на фоне встречаются постройки и дореволюционного периода. Проглядывается весь социальный срез среднего советского гражданина, у которого нет смысла жизни. Показано болото и трясина, которая заглатывает и съедает эту мясорубку из людей.
Одна из моих любимых серий Бориса Михайлова «Наложение» (Вчерашний бутерброд). Это работы еще 60-ых – 70-ых годов. Этот метод очень близок такому направлению в искусстве, как сюрреализм. И очень в тему музыкальное сопровождение Pink Floyd.

«Красная серия» — это фото, где, как сам автор рассказывает, случайно и неслучайно возникает красный цвет, как образ, как метафора, возможно даже как цитата на Веласкеса, Рембрандта или Марка Ротко. В 2018 году я создал серию абстрактной живописи «Сложный красный», которую показал в Я Галерее. Но это не о сравнении. А больше о незримом диалоге или трансформации образа через поколения.

Это потому, что сам Борис Михайлов говорит, что его интересует именно цвет. А значит, что он работает практически как живописец. Но его красный цвет воздействует на зрителя, как на быка на корриде.

Серия работ «Сумерки» апеллирует к теме одиночества в начале 90-ых в Харькове.

У меня в голове возникли образы Брейгеля и размытые фоны Уильяма Тернера.

По внутреннему ощущению — это, конечно же, Достоевщина.

«История болезни» — это очень важное и возможное главное откровение про 90-е годы. Кажется, ничего сильнее я не встречал про то время. Это не бомжи, а святые люди. Почему-то сразу вспомнились «Бурлаки на Волге» Репина, пьяные фермеры и рабочие Брейгеля, живопись Бэкона.

Михайлов через свои работы транслирует миры реальностей-метафор, вышедших из его ощущений пространств и мест.

Михайлов — тонкий наблюдатель и психолог. У него нет случайностей. Формат, форма и край работ обусловлены темой, и наоборот.

Одно из моих воспоминаний: в 2015 году в кафе Saatchi Gallery я пил кофе и обратил внимание на то, что на стене там висела работа Бориса Михайлова из серии «СоцАрт». Рядом расположены были работы Уорхола и Лихтенштейна.

Лєна Зенченко

графічна дизайнерка, бакалавр культурології, що втік від культурології

Мені ніколи не хотілося сильно заглиблюватися в сучасне мистецтво, бо там зазвичай для мене не криється нічого хорошого. Нічого, що приносило б позитивні емоції, бо всім давно набридло і приїлося дивитися на красиві зображення. Сучасному художнику важливо мене вразити, показати суспільні проблеми, звернути мою увагу на те, що здебільшого не хочеться впускати в своє життя. Сходити на виставку сучасного мистецтва — це задуматися, а не розслабитися.

За освітою я культуролог, і мала би розуміти всі глибинні контексти. Та саме через те, що я їх розумію, мені не хочеться до них повертатись. Не для того я колись кинула навчання на магістратурі та зайнялася графічним дизайном. Та іноді це цікаво, особливо якщо ти готовий до того, що тебе будуть епатувати.

Я прийшла на виставку Бориса Михайлова, знаючи, що саме я там побачу — заборонене зображення, своєрідний портрет трешового совка. І це «заборонене» не лише про оголеність і секс. У його фото — виклик суспільству, намагання показати назовні всю бридкість, яку легко приховати за зображеннями «ветеранів труда». Раніше я вже бачила кілька робіт художника, щось про нього читала і загалом розуміла «на що я підписалась».

Але в тому-то і особливість нашого плинного постмодерну. Важливо не те, що ти очікуєш, не те, що закладав художник, і навіть не ті речення і описи, які на прозорих плівочках надруковані на стінах. Основне — що ти (глядач) при цьому відчув і подумав, твій емоційний стан і твоє переживання. Решта абсолютно не має значення.


Михайлов таки мене здивував. Зрозуміло, що все, що я очікувала, приблизно так і виглядало. Оголені бомжі, іронія над радянськими фото, експерименти з власною та чужою тілесністю. Це все були наче відомі для мене факти, але вразило мене дещо інше.

Фото оголених жінок старшого віку, що позували в капелюшці і макіяжі. Це жінки типово радянські на обличчя, вони виглядають так, наче могли б бути на листівках з привітаннями «З Новим 1982 роком». Але вони вражаюче оголені. Такий простий і водночас прихований за стереотипами меседж — жінка, навіть у совку, теж жінка. Вони так вільно і розкуто позували, що ти мимоволі думаєш, як же так?

І тут можна було згадати про естетику бридкого, і все те, про що пишуть на стінах куратори і розказують медіатори у футболках «поспілкуюся з вами про мистецтво». Але я побачила щось інше — перетворення людини СРСР з агітаційного плакату на звичайну людину. Сексуальну, іронічну, іноді бридку, але таку саму як я. І ця думка мене не полишала, попри те, що зі стін в інших залах на тебе дивляться оголені за гроші бомжі.
Матеріал підготовлено за підтримки
Текст



Ілюстрації
Верстка
Валерія Залєвська,
Наталія Оліферович,
Антон Логов,
Лєна Зенченко

Іра Шарова
ще! ачьонє?