Мінімалізм без фанатизму
Мінімалізм без фанатизму
Як я перестала бути Плюшкіним і викинула все зайве з дому.
Суть мінімалізму, як і просвітлення, я пізнала значно пізніше саморобних фіранок з бантами кольору вирви око в своїй дитячій, та чотирьох гігантських коробок із речами на пам'ять в комірчині батьків. Мама через них завжди перечіпалась і обіцяла викинути з вікна четвертого поверху. А я щоразу дивувалась, як можна не розуміти, для чого потрібні три кілограми битих мушель. Герой «Мертвих душ» Плюшкін був просто жалюгідним аматором, тоді як в мене окрім «стида і совісті» в кімнаті було завжди все на випадок ядерного вибуху або зомбі-апокаліпсису.

Першим своїм крокам до спасіння я завдячую саме хрещеній, дуже глибокій жінці, яка колись подарувала мені книги всеосяжної мудрості, з-поміж яких одна була про фен-шуй. Те, як і скільки разів переставлялися меблі в квартирі, прикрашаючись всіма можливими кольорами та формами «мелодій вітру», заслуговує окремої історії. Але саме в цій книзі я прочитала про те, що, якщо ви бажаєте завжди мати достаток та фінансову незалежність, потрібно розчищати простір навколо себе, та позбуватися непотрібних речей. Що ж, не буду кривити душею, грошей мені хотілось. Точніше того, що вони можуть дати.

Так почалася велика чистка, внаслідок якої значну кількість речей було розділено на категорії «викинути», «подарувати» або «продати». Розбагатіла я не одразу. Як виявилось, для цього ще потрібно було читати афірмації та ховати монети в рис по всім куткам квартири. І, як не дивно, багато та сумлінно працювати. Але сам процес мені сподобався. Було щось в цьому життєстверджуюче, із відчуттям свободи та контролю власного життя.

З часом, з кожним новим життєвим досвідом, прагнення позбутися зайвого набувало все нового і нового змісту. Розгрібання завалів та перебирання шафи стало для мене щорічним обов'язковим ритуалом. До цього я також щоразу повертаюсь, коли на межі депресії, коли котиться в жопу виплеканий та виплаканий проєкт, або коли просто хочеться більше свіжого повітря і ясності в голові.
Вперше цю битву, власне як і потім всю війну, мій чоловік програв мені 3 роки тому. Будучи людиною хоч і прагматичною, але, як виявилось, доволі сентиментальною, він успішно перетягував за собою із однієї квартири до іншої половину шафи речей, які давно трахнула молька, або були на кілька розмірів більшими, чи вельветові брюки, від яких хотілося плакати, та кілька сорочок, що колись були білими. Але це не точно. Можливо, це йому щось нагадувало, або було його якорем в цьому бентежному світі, наповненому непозбувної бентеги. Але винести на смітник це кладовище мені суворо заборонялося протягом багатьох років спільного життя. Мені погрожували розлученням, якщо зникне хоча б одна річ із цього далекого минулого.

Все змінив випадок, коли я почала працювати сама на себе у вільному графіку і могла зробити собі спонтанний вихідний посеред тижня. В один із таких днів поганого настрою я повернулась до свого улюбленого заняття і зрозуміла, що в світлі останніх подій іще й розлучитися було б не такою вже й великою проблемою. Я підняла руку на святині, що пахли, як моя перша нещасна любов, зібрала всі ці речі в пакет і викинула, вдягнувши половину безхатьків нашого мікрорайону.

І о чудо! Чоловік досі не розкрив мою маленьку таємницю. Видно, йому на очі так і не потрапилися ті самі безхатьки в його вельветових штанях. Мабуть, це одна із вагомих причин підписати цю історію вигаданим іменем. Після чистки я отримала новий проєкт, а чоловік – підвищення. Ще раз згадала добрим словом хрещену, і про всяк випадок запхала цілих п'ятдесят копійок в банку із рисом.
Наступна наша битва була більш жорсткою, і пройшла під гаслом «ми разом робимо ремонт». В мені вже було достатньо жовчі від зіпсованої ванної кімнати горе-майстрами та любові до скандинавської простоти, щоб ми знову ледь не розлучилися через обрані чоловіком шпалери в стилі Ампір. І ось я вже кричу практично на весь Епіцентр: «мінімалізм, Саша, повинен бути мінімалізм!». А через пів року Саша вже сам насолоджується тим, якою просторою та затишною стала квартира.

Далі прагнення до простоти наростало все новими шарами відповідальності не тільки перед собою та своїм сприйняттям світу. Прийшло бажання берегти планету і мати в себе тільки ті речі, які реально спрощують життя. Зросла любов до якісних та універсальних речей, кожна покупка стала дуже зваженою, чорна п'ятниця – просто п'ятницею, а те що можна було полагодити або переробити – проходило процес реновації.

А як щодо тих чотирьох коробок дитячих спогадів, запитаєте ви?! Що ж, ви нічого не знаєте про ритуал ініціації, якщо ніколи не викидали зошит із анкетами однокласників із 6-В класу. Я все ж із болем в серці з чотирьох коробок зробила дві. Та боліло насправді зовсім інше. Коли розбираєш речі, щоб продати батьківський дім, дім твого дитинства, то в душі вмирає значно більше, ніж коли в смітник іде анкета та записки тому самому першому нещасному коханню.
Тоді, розбираючи мамину стінку, я знайшла таку кількість абсолютно нових чудових речей, якими ніхто ніколи не користувався, що їх вистачило б іще на 3 сім'ї і всіх сусідів. Все це добро мама бережливо збирала ще з тих голодних часів тотального дефіциту, так що все відкладалося до якихось особливих подій, святкових днів та весілля внуків. Тепер вся ця гора нікому не потрібних речей — чудових, якісних речей, що роками припадала пилом — знову успішно перекочувала в гараж до таких же самих світлих часів.

Тоді я зрозуміла ще одну річ. Простота — це ще і бажання та прагнення жити тут і зараз. Не відкладати на чорний день. Не чекати більш підходящих моментів, щоб запалити цю дорогу гарну свічку, постелити на стіл цю дорогу гарну скатертину, вдягнути цю дорогу гарну сукню і жити в потоці. Прагнення до простоти звільняє. Робить голову ясною та холодною. А серце гарячим. Але це не точно. :)

У мене вдома меблі спроектовано так, щоб було мінімум бажання ставити на них купу непотребу – там тільки сімейні фото та улюблені вазони. У доньки тільки необхідні речі та базовий набір іграшок – її гармонійний розвиток насамперед залежить від нашої любові, позитивних вражень, та великої кількості спільно проведеного часу. Ми не даруємо подарунки, якщо людина не знає, чого бажає в даний момент. Я цілком можу спонтанно знайти або придбати щось дійсно корисне або цінне навіть без важливої дати. Те ж саме прошу робити і по відношенню до нас. Приходьте з хорошим вином – ніколи не прогадаєте. Винятком в нашому домі є лише книги. Для них є окрема бібліотека, і це наша слабкість навіки.

В мене немає золотих правил щодо життя в дусі мінімалізму, як от «купуй не більше 100 речей», «тримай в кімнаті лише 5 предметів» та інших надуманих стандартів, від яких дуже коротка дорога до параної різного ступеня тяжкості. Святим і непорушним вважаю придбання речей в дусі «менше, але універсальніше, практичне і дуже якісне», «не зберігати і не купляти нічого про-запас або на чорний день» (не знаю, куди ще чорніше в нашій щоденній реальності), «не колекціонувати хлам, не вестись на акції та розпродажі», «з легкістю позбуватися непотрібних речей – щорічний ритуал, як отче наш» і «простота в усьому, включно з образом мислення». Варто тільки почати, і далі цей потяг «викинути все нафіг» вже не зупинити.

Так з часом і з віком стало легше дихати. Відпали не тільки непотрібні речі, а й непотрібні люди та віджилі себе зв'язки. Обираючи життєвий шлях, починаєш думати, чи дійсно це те, що твоє, не нав'язане та не мейнстрімне. Надаєш перевагу тому, що робить тебе щасливим саме в цей момент. Не колекціонуєш емоції, які хотілось би прожити, а живеш їх тут і зараз. Я сподіваюсь, що нам вдасться передати цей дух мінімалізму нашим дітям, і дітям наших дітей. А поки піду подумаю над заповітом, в якому попрошу мене обов'язково кремувати та розвіяти попіл десь над Новою Зеландією. Думаю, голубам і так є де гадити.
Текст
Ілюстрації

Діана Натхір
ще! ачьонє?