Мене лапали в громадському транспорті


Мене лапали в громадському транспорті


Громадський транспорт самим своїм існуванням порушує ваш особистий простір. Але є люди, яким замало дихати вам у потилиці, вони запускають свої руки вам під спідниці чи втикаються у ваші тіла частинами тіла, які варто показувати лише в туалеті. Кончені мудаки, одним словом. І мені такі траплялися не раз.
Почну з історії, що не зовсім стосується теми: коли мені було десь 6 років, я гралася на дитячому майданчику у нашому дворі. Поки я пересипала пісочок в руках і висіла на райдузі за мною спостерігав якийсь дідусь. Потім ступив крок до мене і сказав: «Ти така схожа на мою онучку! Але вона живе у іншому місті і я її давно не бачив. А я так скучив. Можна я тебе поцілую?». Ясно що добра маленька дівчинка, яка дуже любить свого дідуся, буде не проти допомогти чужому — це ж не цукерки від незнайомців брати, що мама забороняла. Тому він підійшов і поцілував мене в щічку. Це з балкону побачила моя бабуся і, коли я прийшла до неї в гості, вона дуже мене за це насварила. Було соромно, але я не зрозуміла, за що саме. Я ж просто хотіла допомогти дідусеві.
Цей момент так і залишився неозвученим. Я не могла поговорити про це ні з ким, бо сором вкривав обличчя і почуття провини засіло десь між ребрами.

Вже в 15 я мала вигляд жінки з дитячим обличчям. Я хотіла здаватися старшою і іноді взувала мамине взуття на підборах. Тоді мені на вулиці могли сигналити машини, а я червоніла і не знала як на це реагувати. Хотілося бути крутою, як в кіно, і тикати середній палець машинам, що проїжджали повз. Але сміливості вистачило лише на те, щоб тихенько закочувати очі.

На моє повноліття, ми з друзями поїхали на море. Жили в будинку знайомих, тому до пляжу треба було їхати на автобусі. Мій найкращий друг, на 10 років старший і на 40 см вищий спортсмен, завжди грав для мене роль старшого брата. Брата, з яким ніколи не говориш про особисте, але вигадуєш дурні жарти і хуліганиш, поки батьки на роботі. Я стояла біля вікна, щоб краще бачити розйобані архітектурні пейзажі південної України. Маршрутка була заповнена, як чашка чаю — ще не виливається, але й більше доливати не варто.

Мужик з волосатими грудьми, розстебнутою сорочкою і золотою цепочкою на шиї стояв поряд і спокійно лапав мене за жопу. Я спочатку подумала, що людей так багато, що чиясь сумка вперлась в мене і трішки поворушилась, щоб змістити сумку, але «сумка» не зникла.
Розгубленість. От що я відчувала. Раптом мені це здається, а я звинувачу людину безпричинно. Так не можна. Приниження. Беззахисність. От ще декілька емоцій. Страх. Це вже приходить трішки пізніше. Бо чоловік мав вигляд доволі грізний. Я повільно відповзла в сторону свого друга. Сіла в крісло.

- Що таке?

Не знайшла слів. «А, якщо я скажу своєму другові про це, раптом він захоче вступитися за мене і почнеться бійка у якій він постраждає?». Через 30 секунд-хвилину-пять хвилин (не знаю скільки часу минуло) я вирішила відповісти на питання, озирнулась і побачила, що чоловіка з волосатими грудьми вже не було. Не пам'ятаю, чи розказала друзям про це. Але пам'ятаю, як огидно і боязко мені було їздити в транспорті під час того відпочинку. Тіло після цього здається не чимось природнім, а тим, що варто приховувати, аби не накликати на себе біди.

Десь через рік, в своєму рідному провінційному місті, в тролейбусі, повному бабусь з рожевою помадою і чоловіків в тканевих жилетках, я їхала в гості до того ж друга. Залишалося 4 зупинки до його дев'ятиповерхівки. Ще трошки і ми будемо сидіти у нього на кухні, він гратиме на гітарі, а я співатиму пісні Lюк'у.

Раптом я відчуваю, що якийсь чужорідний елемент нахабно треться об мої стегна і сідниці. Я не розумію, що відбувається, а потім бачу мєрзкого мужчинку в сорочці, застебнутій на всі пуговички і з пакетом в руках. Я не пам'ятаю його обличчя на 100%, можливо то моя уява домалювала йому ці характеристики, але він мав вигляд тихенького невдахи — так виглядають маніяки в кіно. У мене був шок. Здавалося, всі навколо засудять мене, якщо я закричу. А ще ця його нахабна і самовпевнена усмішка.

Я вибігла з тролейбусу одразу на наступній зупинці. З очей котилися сльози, наче здаючи норматив на швидкість. Я не змогла нічого зробити і плакала через свою безсилість, через те, як мені було гидко від цього чоловіка і самої себе. Можливо, я відчувала себе приниженою, ображеною на весь світ. Я не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як півгодини йшла в гості до друга, ридаючи, обіцяючи собі, що не розкажу йому про те, що сталося. Бо якщо таке трапляється зі мною не вперше — то можливо, це моя провина.
Зараз я можу відповісти собі: «Ні, це не моя провина». І річ навіть не в тому, як я була вдягнена чи як себе поводила. Я завжди вдягаюсь у звичайний одяг, за який не осудять бабці під під'їздом. Але навіть якби була в міні спідниці, шортах, чи навіть купальнику, це не була б моя провина. Бо не можна відчувати сором чи провину за вчинки іншої людини.

Я перебирала цю ситуацію в голові знов і знов, стискала кулаки і думала, що зараз би — вдарила їх що є сили. Мені здавалося, що я якась не така і мене засудять, якщо дізнаються, що мене лапали в громадському транспорті. Але знаєте що? Не такими, були вони. І зараз я розумію, що не я мала бути в незручній ситуації. В незручній ситуації мали бути чоловіки, що думали, що можуть собі таке дозволити. І якби я озвучила своє обурення, то це вони б виходили з транспорту, а не я.
Зараз я відчуваю злість. Злість на себе, що не вмазала по обличчю кожного разу, коли стикалась з таким. Очікувала, що хтось захистить? Хотіла бути хорошою для всіх? Не знаю. Правда в тому, що зараз, я просто почуваюся безпечніше, я знаю, що я виросла і зможу за себе постояти. Але хто постоїть за таких самих як я 18-річних дівчат з єдиним твердженням сексуальної освіти, вкладеним у голову, що секс — це щось заборонене, про що не говорять і соромляться?
Текст
Ілюстрації

Анонім
Валерія Пінчук

ще! ачьонє?