На
карантині
На карантині
Ми застрягли вдома: з ким і як ми це терпимо
Я з хлопцем

Ми поїхали на тиждень в Італію. А коли повернулися, то вирішили провсяк випадок самоізолюватися вдома. На другий тиждень нашого особистого карантину - почався карантин загальнонаціональний, тому ми були приречені залишатися вдвох ще довго. Трішки статистики: станом на 3 квітня - рівно 33 дні, як я щодня проводжу час лише зі своїм хлопцем.

Маленький флешбек: коли 14-річна я лежала з температурою 38 вдома більше, ніж два дні - у мене їхав дах, тому як тільки мама йшла на роботу, я крадькома бігла на вулицю і гуляла десь за домом, по полю, на пляжі - скрізь, куди могла дійти пішки. Як ви розумієте, я не з центру. Тому, коли батьки дізналися, що 24-річна я самовільно вирішила замкнутися в 4-х стінах, то виразили здивування і захоплення. Це аж настільки важко мені сидіти вдома!

Кажуть, у китаців дуже сильно зросла кількість розлучень за час карантину. Може, якби ми з моїм партнером були разом років 10 - це було б актуально і для нас. Але, як людинозалежна істота, раніше я постійно просила його побути зі мною та-а-а-ак довго, щоб він мені набрид і не хотілося його бачити. Але цей момент поки що не настав.

Спочатку ми раділи, що зможемо стільки часу провести вдома. Він зі своїм плейстейшном, я - з нечитаною бібіліотекою. Але ми помилилися - робота і алкоголь після роботи забирають надто багато сил.

Перший день, ми навіть працювали в одній кімнаті. Згодом, розселилися по різних. А після робочого дня, зустрічаємося, аби розказати, що у кого новенького. Придумали собі привід нормально виглядати - запрошуємо одне одного на побачення, готуємо красиву вечерю, наливаємо вино, але все одно приходимо у піжамах. У нас з'явилися маленькі карантинні ритуали: ранкова кава з перцем, кросворди наніч, спільна зарядка в обід. Ми вже і грали в настільні ігри і слухали всі музичні платівки, що у нас є, і танцювали, та дивилися буквально декілька фільмів, сварилися декілька разів, через те, що "тобі важливіші комп'ютерні ігри, а не я" - все дуже прозаїчно.
В один з вихідних я сама закрилась в кімнаті і довго і гучно співала пісні Арбєніної. З душею і без голосу. Це все починає нагадувати якусь антиутопію, написану американським прозаїком в 50-х.

У нас було так багато планів на карантин: схуднути, почитати, вивчити латинь. Поки встигли тільки помити підлогу разів 20, вилизати всю квартиру і засрати знову. Я встигла поплакати, бо вже не можу сидіти вдома і взагалі тому що "що я роблю зі своїм життям?".

Ми стали дуже багато готувати! Навчилися робити справжню (майже) італійську піцу, гарбузовий крем-суп, хачапурі, пекти хліб, навчилися вскривати кокос. Вирішили відкрити свій ресторан! Завдяки цьому часу, що ми провели разом, зникли всі можливі "неловкі теми". Бо, як виявилося кокос - це чудове проносне. Тому секретів один від одного у нас вже немає.

Ми живемо в цій квартирі майже рік і на карантині я дізналась, що у нас на балконі є два вікна, про які я не знала! На захід сонця. Виявила це, коли прокинулась о 7 ранку (зазвичай ми прокидаємося о 9, бо ніжимося в ліжку і обговорюємо свої дибільні сни) і вирішила прибрати всі зайві листи паркету, відра фарби і шпаклівки, які ніколи нам не знадобляться, але лежать на балконі вже рік. Він не хотів все це викидати, але моя сила переконання спрацювала і ми все ж винесли на сміття 15 відер фарби. Через декілька годин, він кинув в стіну якимось дротом для зарядки і зробив дірку - тепер нам немає чим її зафарбувати. Отакі пироги.

А ще ми дізналися, що у нас вдома немає робочого стола, і робочого крісла. Тому карантин перетворився на меблевий шопінг і збирання конструктору для дорослих. Над цими столами, без інструкції ще голову поламати треба!

Ми купили скакалку і іноді змагаємося, хто зробить більше стрибків - а потім більше ковтків вина. Почали збирати колекцію скляних пляшок. Бо певний період, я була переконана, що у мене коронавірус. Тому рятувалася анестезією нервової системи внутрішнього застосування - вином червоним сухим. Переважно італійським. Він вирішив, що я істеричка, а я вчила його правильно заспокоювати мене, коли я психую.

Не знаю, чим це все закінчиться, бо від нудьги я вже вирішила завести собаку і уперто змушую його погодитися з тим, що вона нам потрібна і що її має звати Бублик. Здається, у мене їде дах. Дуже чекаю закінчення, бо скоро ще й дітей захочу завести.
Я з хлопцем і оселедцем

Я застрягла на карантині з хлопцем, але для нас нічого не змінилося. Можете закривати текст.

Ок, майже нічого.

Ми часто працювали вдома і до карантину — я за столом на кухні, він у кімнаті, у кожного свої навушники, ноут. Все врівноважено і комфортно. Щоб було ще зручніше, на час карантину, ми лиш купили стільці зі зручними спинками. Але є одне але.

Є така настільна гра «СЕРП» — довготривала стратегія, мета якої захоплення якомога більшої кількості територій, виконання спеціальних цілей та пропорційний розвиток народу, за який граєш. Дія гри відбувається у альтернативній Європі 20-х років минулого століття. Хоча захоплення територій є одним з ключових завдань для виграшу, це досить рідко відбувається за допомогою «бойових дій» між гравцями. Краса гри у тому, що насправді між націями як такої війни немає. Є лише її передчуття, яке, ніби туман, поглинає ігровий світ.

Так і з карантином. Ми не хворі (ніби), наш противник невидимий, але постійно поруч. Стоїть за спиною і сухо кашляє над вухом, заважаючи жити повноцінним життям. Таким чином рутина поступово стає мінним полем. Точніше підозрою на його присутність.

Вже під час повноцінного карантину (самоізолювалися ми трохи раніше) ми пішли до магазину. Процес покупок мав би бути цілком буденним — супермаркет, візок, їжа, набираємо у мішечки овочі, важимо м'ясо, самокаса, додому. Але нам вдалося посваритися біля першого ж відділу. Я захотіла купити малосольного оселедця, не у вакуумній упаковці, а такого, що продавець бере з металевого лоточка і зважує на вагах. Увесь час, поки ми ходили магазином, він сварився, а мої очі закочувалися у череп. Навіщо ти його взяла? Це не найнеобхідніше. Коронавірус живе тривалий час на поверхнях. Де я це прочитав? Та я вже не пам'ятаю, але краще бути обережнішими. Зрештою, вдалося знайти ще якусь статтю, де написано, що вірус живе на поверхні пару днів (але це не точно), тому риба почекала своєї черги у холодильнику. Але я усвідомила — день, коли хлопець заборонить мені їсти оселедець, стане останнім у наших стосунках.
Це звичайно жарт. Цього року ми матимемо сім років разом. Річниця буде в умовах карантину. Я сподіваюся, що нам вдасться замовити суші, купити пиво і відсвяткувати цю дату під якийсь новий серіальчик з Нетфліксу.

А ще сподіваюся, що всі наші рідні і близькі будуть здорові. Це теж відрізняє повсякдення від карантину — постійна фонова думка про те, а що там бабуся і дідусь, мама ніби кашляла в трубку, а чи безпечно татові ще ходити на роботу, а в подруги була температура вчора, а мама друга працює сімейною лікаркою…

Загалом, ми відповідальніше почали підходити до кожного виходу з дому. Чітко плануємо маршрут, ретельно перевіряємо наявність в кишенях антисептиків, складаємо список покупок, щоб не затримуватися в магазині. Але у перший же такий вихід все пішло не за планом. У ліфт підсів сусід, без маски і зайвої думки, що зберігати дистанцію в просторі метр-на-метр неможливо. На вулиці причепився чолов'яга, який не міг знайти свою маршрутку. На зворотному шляху до все ще маленького ліфта зайшла жінка, що працює у кіоску з водою і весь день контактує з купою людей. А що ми? З'ясовуємо, чия взагалі була ідея йти в магазин, обпшикуємося антисептиком, ржемо з власного везіння.

Зараз я лише тішуся, що опинилася в закритому просторі з кимось, хто хоч і здатен повірити в життя коронавірусу на оселедці, миє пляшки з пивом у душі і бачить у відкритих вітринах з овочами потенційну загрозу людству, але терпить мої ранкові сльози через тривогу і крики через тупість державних інституцій.

Ще може витримати мій спів. А це, повірте, не для всяких вух.
Я і мама

Спостерігаючи за тим, що відбувається в Італії, я довго вагався, чи варто повертатися з Києва додому в Черкаси, де одна живе мама. Я зважував за і проти, і уява моя коливалася між страхом привезти хворобу з Києва і постапокаліптичними картинами недалекого майбутнього, в якому через загальну кризу спорожніли магазини, вулиці захопили банди в протигазах, а я навіть не можу повернутися додому через закриття міжобласного сполучення. Врешті, з огляду на низьку ймовірність того, що я сам можу бути носієм, постапокаліптичні образи перемогли, отримавши вагому підтримку від друга, який запропонував довезти мене додому автівкою. Я повернувся в рідний дім.

На роботі я сказав, що під час епідемії приходити не буду, і мені відповіли, що розуміють, і (принаймні наразі) не збираються мене звільняти. Робота моя не інтелектуальна, тому віддалено її робити не вийшло б. Я не дуже боюся її втратити, однак було приємно, що керівництво поставилося з розумінням до мого рішення. Підозрюю, що для багатьох - все далеко не так легко, і вони знаходяться перед важким вибором: не втратити роботу чи запертися вдома від загрози, яку складно навіть уявити.

Вдома параноїдальний страх заразити маму не зник. Особливо через біль у горлі - мій звичний (я відчайдушно на це сподіваюся) весняний тонзиліт. Тому в домашньому побуті з'явилися нові ритуали: окремий посуд, постійне миття рук і поверхонь ванної кімнати. Щоб мінімізувати зовнішні загрози ми виходимо лише в перчатках, лише за продуктами. Погода знущально хороша.

Ізоляція в квартирі не викликає у мене дискомфорту. Моя інтравертність не виганяла мене з квартири і в більш світлі часи. Продуктивність, однак, не висока. Відчуття неуникної катастрофи, що насувається, не дає зосередитися на чомусь серйознішому, ніж пошук мемів в телеграмі. Зараз ось відволікаю себе цим текстом - "ачьонє?". Сповідь на мінімалках. Приятелька розважається читанням "Чуми" Камю і постінгом його цитат в Інстаграмі, а я живописую ретельне миття тарілок і рук під соусом екзистенційних "тєрзаній". Кожний тримається, як може.
До речі, щодо екзистенційного. Ми йдемо з мамою винести сміття. Бачимо навколо людей, які, здається, абсолютно не стривожені. У мене виривається "Да они просто не знают, что в Италии происходит! Там такой кошмар, что кровь в жилах стынет". Я намагаюсь зайвий раз маму не лякати новинами, яких вона і сама намагається уникати. Тому одразу шкодую про сказане. Але вона питає: "Что, хоронят?", і я вирішую все ж продовжити: "Кремируют. По 300 человек в сутки...".


Чи можна звинувачувати людей які ігнорують поради по самоізоляції чи між нею і роботою обирають останню? Особливо якщо враховувати складний фінансовий стан у багатьох. Але проблема полягає і в тому, щоб взагалі уявити навислу загрозу, хоч якось вписати її у схеми звичних категорій. Невидимий ворог насувається поступово але методично. Він завжди "десь там" - в іншій країні, в іншому місті, в іншому будинку, аж доки не опиниться в середині тебе або не забере когось близького. Його неможливо ненавидіти, тому ненависть, щоб кудись спрямуватися, виливається на державу, на "китайців", на заробітчан і туристів, які "посміли" повернутися в Україну. Теорії змови ширяться, як гриби після дощу, тому що теорії змови - це один із найдієвіших способів надати сенс подіям, зв'язати їх у цілісну розповідь з винуватцями і жертвами. Набагато легше вірити у сплановану атаку китайців/масонів/рептилоїдів, у злісні задуми влади (української чи будь-якої іншої), ніж у спонтанну, нічим не викликану і не передбачувану мутацію, байдужу силу вірусу, яка нагадує нам про крихкість людського життя і всіх інститутів створеної ним цивілізації. Ми - комарі, навколо яких розгнівалася стихія, і все що ми можемо - це потирати лапками, змащеними милом, перестати тертись один біля одного і спробувати з комарів стати людьми.
Я з сусідками

Моя самоізоляція розпочалась тоді, коли ще більшість людей їздили на роботу, метро працювало, а маски продавали в аптеках. Це почалося 14 березня. Спочатку мені здавалося, що це просто затянуті вихідні і я нарешті зможу передивитися всі серіали, які пропустила на Netflix, приготувати супер сирну пасту, почати вчити іспанську і побігати в парку. Водночас буду працювати дистанційно - ммм, це прям моя фрілансерська мрія.

На четвертий день я вперше вийшла з дому в магазин, не розраховувала, що їжа закінчується настільки швидко. Дуже переживала, що люди в паніці все розберуть і я залишуся без сирної пасти. Закупилась. Тепер не уявляю, як то все в мені має вміститися.
Карантин набрид досить швидко. Усі мої активності і безуспішні уроки іспанської перетворилися на безперервний інформаційний хаос, який я перебиваю їжею і сном. Іноді під вечір в мене піднімається температура до 37, часто болить голова. Один раз від цього всього просто почала плакати. Зараз розумію, в мене почалося серйозне передозування інформацією.

Зараз я вже не можу читати новин про коронавірус, не терплю свої чотири стіни і вже хочеться на волю. Якось дивно, але це все нагадує гру, де хочеться натиснути game over і зустрітись з друзями на Подолі, але кнопка зламалась. І тепер є тільки один вихід - чекати, коли все закінчиться.

Майже два роки я живу в трикімнатній квартирі з двома сусідками. Ми мало спілкуємось, хіба що обговорюємо побутові проблеми або вітаємось зранку на кухні. І то графіки у всіх настільки різні, що ми можемо не пересікатися цілий тиждень. Але через останні події наші традиції почали змінюватись. На днях ми вперше активно обговорювали щось крім комунальних послуг і прибирання. Байдуже, що і тут в центрі уваги був коронавірус. Зазвичай, наші розмови короткі і відбуваються ввечері, бо дівчата досі ходять на роботу. Але це хоч якась соціалізація.
Ще мені допомагають відеодзвінки з мамою і хлопцем. З хлопцем взагалі цікава ситуація - ми обоє живемо в Києві, але в різних кінцях міста. Зазвичай разом проводимо вихідні. Тепер через карантин доводиться бачитись тільки в онлайні і це складно, бо хочеться обіймашок і підтримки. Коли закрили метро, хлопець запропонував приїхати на район, щоб прогулятися в парку. Ми порахували, що для цього потрібно змінити три маршрутки і витратити біля 2 годин тільки в одну сторону. Обоє істерично з цього посміялись.

"Коли весь світ бореться з коронавірусом, я подавилася гречкою. Тепер точно всі дізнаються, хто скупив гречку в магазинах" - десь так істерично та стражденно я жартувала з друзями про свій стан. І просто не уявляла, що з цим робити. Вся ця епопея почалася на 10 день карантину з курячого бульйону і гречки. Під час обіду я так серйозно подавилася, що одна гречинка застрягла у моїй носоглотці. Вона не заважали мені їсти і дихати, але було максимально неприємно. Ну, уявіть це відчуття, коли щось в тобі застрягло і ти не можеш витягнути. Я перепробувала всі методи, які тільки знайшла в інтернеті: лежала вниз головою і намагалась викашляти, попросила сусідку зробити мені метод Геймліха, промивала ніс водою з сіллю. Нічого. Писати сімейній лікарці було якось соромно, не хотілося її турбувати своєю гречкою, коли в країні така ситуація.

Гречка в моїй носоглотці жила вже третій день, тому іншого виходу я не знайшла. На диво, лікарка відреагувала спокійно, порадили звернутись до лора. Я чогось підозрюю, що вона бачила і не таке. Пощастило, що поруч з домом є приватний лор. Ура, нарешті мене звільнять від цієї занози.

Жалісливо розповідаю все лікарю, він уважно слухає історію про гречинку в носоглотці і ледь стримує сміх. Потім оглядає довжилезною голкою і заспокоює: "Гречки там нема. В тебе риновірусна інфекція. 5 днів пролікуєшся і все буде добре".

Тепер розумію, чому лікарю було смішно. Я дивуюсь собі і ржу досі.
Ілюстрації
Текст
Яна Проценко
Анастасія Іванців
Василь Корчевний
автор каналу @obmemsos
Вікторія Слобода


Валерія Пінчук
ще! ачьонє?