На гінекологічному кріслі
На гінекологічному кріслі
Пам'ятаю, як я стою перед стійкою реєстрації, а жіночка в халаті завчено ніжним голосом (бо працює з вагітними) просить паспорт. Я нервую, бо не пам'ятаю чи його взяла. Здається всі, хто проходить повз коридором, дивляться на мене і підозрюють у вагітності або венеричних хворобах. Здається мені 18, у мене є хлопець, ми вже майже два роки зустрічаємося. Він мій одноліток, такий же новачок у всіх цих статевих штучках, але більш самовпевнений. Повз проходять жінки з надутими животами, я їм заздрю, у них явна причина тут перебувати. А про мене всі навколо думають: або залетіла або підхопила якийсь сифіліс. Я взагалі дуже соромлюсь і потуплено дивлюся вниз, аби мене ніхто не впізнав. Знаходжу паспорт, мене шлють в 6 кабінет. Кожен крок дається мені важко, бо я себе відчуваю, як Серсея Ланістер, коли гола і принижена йшла до свого замку молити прощення. На дверях табличка з чоловічим іменем. Ще й з прізвищем, як у мого знайомого! "О, боже, а раптом це тато Діми, і він зараз буде дивитися мені між ніг!" Проноситься у мене в голові і стає ще гірше.

Власне, чому я сюди прийшла? Мені просто було дискомфортно і я вирішила перевіритись, бо ще зі школи пам'ятаю: раз на пів року треба ходити до стоматолога і до гінеколога, а ще мити руки до їжі.

Коли я заходжу лікар навіть не піднімає очей, щось записує, завчено повторює "значить, як вас там, Яночка, що турбує" і просить зайти за ширму і зняти труси.
Пам'ятаю відкрите вікно і страх продутися, а ще що хтось буде проходити повз і мене побачить. Він безцеремонно засовує в мене дзеркальце, чималого такого розміру, і я кривлюся від дискомфорту.

- що, боляче?
- ні, - кажу через гримасу
- та розсовуй ноги ширше, що ти соромишся?

Мені стає страшно, а раптом я можу збудится від того, що хтось буде засовувати в мене пальці. Але ні, будьте спокійні, за все життя і щопіврічні походи до гінекологів у мене такого не траплялося. Це, напевне, так само дивно, як збуджуватися під час гвалтування. Коли тобі не хочеться, щоб поряд стояла особа в білому халаті, щось в тебе сунула і казала дурні жарти.

Коли я вдяглась, він почав ставити питання, яких ніяк не очікувала почути: - і як давно живеш статевим життям? І шо він? Ага, і ти прям впевнена, що він більше ні з ким не спить, пф! Ой, ну себе треба поважати, не дозволяй якимось чувакам дурити тобі голову.

Нагадую, я два роки зустрічалася з хлопцем, який і в прямому і в переносному сенсах носив мене на руках і здував з мене пилинки, а тут якийсь мужик, якого я вперше бачу, починає читати мені лекції про самоповагу. Я виходила ще більш наляканою і приниженою, ніж зайшла. Медсестра ще щось істерично кричала, я сподівалась, що цей лікар не тато Діми.

Я не звикла балувати себе приватним лікуванням за 300 грн за сеанс, коли під домом була безкоштовна гінекологія з аналізами за 50. Тому, коли наступного разу йшла до того самого лікаря, то зрозуміла, що з самооцінкою дійсно є проблемка, раз я до нього вертаюся.

Я вже впевненіше себе почувала, коли крокувала коридором з пузатими жінками. За столом сидів той самий мужик і жартував. На цей раз мені вже 19, я живу з хлопцем і п'ю протизаплідні таблетки, щоб вирівняти менструальний цикл і убезпечити себе від кісти, яка може з'явитися. Ці пігулки інший лікар прописав. Адекватний.
Обличчя мужика стає майже агресивним, коли він про це дізнається. - Ой, хтось все життя мріє завести дитину і лікується для цього, а ти таблетки п'єш! Якщо ти продовжиш їх пити, то у тебе вже ніколи не буде дітей! Тобі треба народити за ці пів року, інакше все - безпліддя. Наступний кадр, що я пам'ятаю, вікно зсередини маршрутки, за ним міняються будинки та ларьки мого рідного міста, а я в ахуї не можу вимовити й слова. Не знаю, як інші дівчата, а у мене навчання, кар'єра, плани, які блядь діти у 19, про це не може бути й мови і я просто намагаюся змиритися з тим, що тепер у мене ніколи не буде дітей.

Через тиждень я все ж попросила у мами грошей на приватного лікаря, це була жінка, вона непомітно всміхнулась, поки мене слухала і коротко сказала, що цей лікар "дебіл". Я була згодна. За наступні 7 років в моєму житті траплялися ще гінекологи-дибіли, було декілька просто безцінних, з якими будь-який діагноз сприйнявся б спокійно, бо я відчувала себе в руках професіонала. Я міняла партнерів, переставала і знов починала пити протизаплідні, будувала кар'єру, дітей так і не завела. Чесно кажучи, страх, що і не заведу є в мене досі. Він ні на чому не обґрунтований, крім того дитячого переляку, в який мене вселив лікар-дебіл. Але, що точно змінилося, так я вже не боюся, що хтось в приймальні подумає, що у мене венеричне захворювання, не боюся розсувати ноги перед лікарем, бо це ж, блін, лікар! І точно знаю, що говоритиму з дітьми, якщо вони у мене коли-небудь будуть про секс, аби вони його так не соромилися і могли відповісти якомусь чоловікові, що зве себе лікарем і ламає дитячу психіку, де закінчується його компетенція.
Реанімація
У мене колить в животі. Спочатку я терплю, а потім починаю сильно плакати і прошу батьків повезти мене в лікарню. На вулиці листопад. Вчора я була на нашому маленькому місцевому Майдані, почався дощ, я промокла і змерзла.

Мені нещодавно виповнилося 18, тому мене везуть у лікарню для дорослих, там на стінах немає малюночків. Мене покладуть в одну палату з бабцями, що неприємно пахнуть, багато сваряться і зовсім не жартують. Я проведу там жахливих 9 днів, коли решта пацієнтів після такої операції виписуватимуть за 3. Але я ще цього не знаю, і зусиллями волі утримую в голові смішний спогад, як друг на "Майдані" перекривлює мій голос. Я затягую цей спогад уявними ниточками й мотузочками пам'яті, щоб не з'їхати з глузду від болю.

У приймальні для машин швидкої допомоги черга. Я розказую чоловікові в синьому халаті симптоми, з паузами на те, щоб набрати повітря і знов тамую подих від болю. Ведуть в оглядову, поряд кричить якась жінка, мені страшно, мама удає, що все добре і гладить мою руку, але в її очах я бачу сильний-сильний переляк. Лікарка не вірить, що це моя мама (бо надто молода) і виганяє її. Мене оглядають саму, але точно сказати нічого не можуть, попереду мене чекає ще 4 лікарі, які мають мене оглянути перед тим, як вони переконаються, що це все ж таки апендицит і треба оперувати.

Найсмішніше, що я ледь тримаюся на ногах, лихоманить, біль і слабкість, але цей квест не для слабаків і мені треба піти здати кров на 2 поверсі, пройти УЗД на 4, сходити до хірурга і про всяк випадок до гінеколога на 6 поверх. Самій звісно ж, бо я сильна жінка, і нащо мені бог дав дві ноги, якщо я ними не користуватимусь.

Гінеколог явно не дуже хотів мене приймати, вже 16 годин п'ятниці і він збирався додому. Його асистентка також не загорілася бажанням працювати, тому вони переглянутися і домовилися зробити все швиденько. Всадили мене на гінекологічне крісло, щоб взяти якісь проби і почали обговорювати плани на вихідні.

Але була одна проблемка - я. Лікар засунув в мене якийсь прилад, створив вакуум всередині, сказав: буде трішки боляче, різко вийняв і продовжив розказувати про свої плани на вечір.
Я навіть не змогла закричати. Такий різкий біль, я не відчувала ні при переломі, ні коли у бійці отримала кулаком в око, ні навіть тоді, коли мені між ніг в'їхала рама велосипеда, при з'їзді з високої бордюри. Я просто відчула, як все обличчя стало мокрим. Сльози безперестанно текли, наче прорвало черкаську дамбу. Я несміливо опустила голову вниз і побачила, що з мене плеще кров. Я маю на увазі, що у мене між ніг, просто тече струмочком червона рідина. Але лікарю не до цього, він швидко збирається і йде на заслужені вихідні.

Лікарі ще кілька годин ганяють мене по будівлі і на "буланебула" вирішують вирізати апендицит. Медсестра робить укол анестезії, жартує, що люди під нею кажуть лише правду. Сестра всміхається і каже: "Яна, а ти мене любиш?", я вредно відповідаю: "Ой, отстань!" і вирубаюсь.

Прокидаюся я від старомодного дзвінка стаціонарного телефону. Навпроти мене величезне вікно, починає падати сніг. В кімнату хтось заходить. Зліва від мене рука знімає бежеву трубку апарату, чую крик: - ви що, ідіоти, дівчину в операційній забули!

Мамі сказали, що операція триватиме годину-дві, коли йшла 4 година, вона смиренно сиділа в коридорі й думала, що зі мною щось трапилося.

До мого ліжка підходить медсестра, ставить грілку на груди. Через те, що в операційній немає толкового опалення, вони бояться, що я застуджуся. Якщо я буду кашляти - шви розійдуться.

Через вічно-довгі 11 днів я йду до голови відділення забрати свою довідку про виписку, що випрошувала весь цей час. Забираю і, крім "видалення апендиксу" бачу, якісь незрозумілі слова на папірці. Йду гуглити і дізнаюся, що лікарі відрізали мені шматочок яєчника. Бо, незважаючи на купу тестів і оглядів, що я пройшла в той день, вони не помітили, що запалення насправді спричинила кіста, яка лопнула. То вони заодно й апендикс вирізали, щоб двічі не оперувати.
Текст
Ілюстрації

Анонім
Pjaschanka
ще! ачьонє?