Я працюю натурницею і роздягаюся на людях
Я працюю натурницею і роздягаюся на людях
У 2006 я вперше потрапила в Крим, де на острові біля мису Айя відпочивали мої друзі. Як виявилося, вони засмагають голяка. Я пару днів ніяковіла роздягатися, а потім зрозуміла, що сором голого тіла то якісь дурощі і соціальні умовності, тим паче всі свої, тож я роздяглась. І вже за два тижні я, нарешті, мала рівномірну засмагу.
Пізніше я потрапила в фотостудію, куди набрала, по-моєму, весь одяг зі своєї шафи. А в процесі перевдягань фотограф запитав, чи можу я залишитися в джинсах і фотографуватися топлес, і вуаля: вже і джинсів немає, і олійкою намастили — от і перша фотосесія ню, і перше усвідомлення того, що для того, щоб зробити щось красиве чи бути красивою не потрібно взагалі нічого крім мене самої. І, виявляється, позувати людині, яку бачиш вдруге в житті, ню — теж не страшно і не соромно.

Потім було ще пару фотосесій і знімання з тіла гіпсових зліпків. Це я до чого? До того що, мабуть, професія натурниці не впала мені як сніг на голову, а була якимось природним і логічним продовженням дослідження людської/своєї тілесності.

Восени 2014-го року моя подруга, на той момент студентка 3-го курсу ЛНАМ (Львівська національна академія мистецтв), сказала, що в них там аврал і треба натура (вона ж — натурниця, вона ж — демонстратор пластичних поз). Я тільки переїхала у Львів і подумала собі: а чому не погодитись?

Насамперед, мене повеселило офіційне працевлаштування. Держава, Карл, платила мені за те, що я стояла/сиділа в аудиторіях ЛНАМу. Трудова книжка, санітарна книжка, оплачувані лікарняні, інструктаж з охорони праці (про те як я, доблесна натурниця, маю слідкувати за обігрівачем, яким мене гріють, і вчасно попереджати пожежу, висмикуючи його з розетки, при загрозі займання і несправності останнього)

Подумала я, що отримувати мінімальну пенсію як моя бабуся, після 34 років роботи вчителем — це тупість. А відмітка «натурниця» в трудовій, як мінімум, підкреслює абсурдність всієї цієї трійки: держава-трудова-пенсія.

Пам'ятаю, що перша постановка була спиною, тому я не бачила, хто заходить в аудиторію. Але перший тиждень — то був прохідний двір, бо чутка про мене розносилася швидко і люди забігали подивитися «хто там, хто там».
Мімімі позування — це коли:
Студенти зносять солодашки і фрукти на подіум як богині.

Позую сидячи. Я на стільці, стілець на подіумі. Студенти малюють голову+плечовий пояс (по лопатки). Малі багато говорять, швидко втомлюються, сідають на подіум і кладуть тобі голову на ніжки, перепочити (мур).

Один зі студентів другого курсу А, дізнавшись, що мені подобаються бородаті чоловіки, попросив мене почекати поки вона в нього виросте, бо і в брата старшого є, і в тата, значить — і в нього буде. Поки не виросла, обмащує обличчя вугіллям, щоб було схоже на бороду. Через три роки мене кличе викладач попозувати студентам для магістерської роботи. Серед цих студентів виявляється і А. Довго, видно, терпів і через годинку питає: «Дашуууля, а ти помітила, що в мене виросла борода?». Я помітила.

Позую. Чую по коридору розноситься:«Дашаааа! Даашааааа!». Посміялися зі студентками. Чуємо крик знову. Накидую сорочку, виходжу в коридор, іду на звук. Заглядаю в аудиторію. «Чого кликали?» — «Нічього, просто скучили».

Професори, старші дяді, стоять перед тобою на колінах, щоб сфотографувати, бо інакше не влазиш в об'єктив.

Ти в однаковій мірі маєш теплі стосунки і з викладачами, бо ви майже колеги, і зі студентами, бо ви майже однолітки.

Дідусик-викладач, показуючи комусь фотографії на телефоні, каже: «Це моя старша донька, а то онучка, а то Даринка і то Даринка, а то друга онучка, а то роботи молодшої доньки, а то Даринка, а то ремонт в квартирі…» і в тому ж дусі; я в перемішку з родиною 50/50.

Мене не напружувало роздягатися перед іншими, бо це були люди, які ставляться до тіла не як до сексуального об'єкту, а як до предмету зображення. Але, з іншого боку — це тільки на перший погляд.
Найбільше мене дивувало, що:
Кожен, хто заглядав в аудиторію, студенти чи викладачі — всі шарілися і ніяковіли при вигляді оголеної натури. Це при тому, що майже в кожній аудиторії ця натура присутня, і це, на хвилиночку — вищий художній учбовий заклад, де це норма. Можна тільки позаздрити вмінню цих людей ще досі дивуватися.

Хвилювання тих самих студентів і викладачів, наприклад, що немає ширми, за якою натура має роздягатися. Тобто стояти оголеною перед купою людей це ОКіч, а процес роздягання вже несе в собі фльор сексуальності і інтиму. По-моєму, здогадуватися/уявляти/знати, що людина зараз за ширмою роз-дя-гає-ться — тільки усугубляє ситуацію.

Оплата праці, звичайно. На той момент, за позування в одязі платили 11 грн за академічну годину, а без одягу — 21 грн. Тобто, тим самим, вказуючи, що людина робить щось непристойне і їй треба за це доплачувати? А як на мене, мені мають оплачувати витрачений мною час.

Позування для мене — тілесна практика: фізично важка і приємна як йога, через довготривале статичне навантаження; усвідомлення свого тіла в просторі, часі, себе-серед-інших, себе в собі, комфорту у власному тілі (теж окреме питання для мене, бо чи так само вільно б я себе відчувала, якби не була довгоногою, світловолосою, сіроокою білявкою, who knows).
Для мене цей досвід — усвідомлення того, що тіло — це просто тіло: м'язи, кістки, вигини, форми, маса, світло-тінь. Частина творчого процесу, ях холст, фарби, натюрморт складений з фруктів, глечиків і ваз.

То довга преамбула до коротких нотаток про те, чому я дійсно так люблю і ціную цей досвід.
Бо це інколи буває дуже кумедно
Викладач, який майже ніколи не заходить консультувати студентів, приходить, бо позую я. Для годиться, каже пару недолугих порад студентам. Потім непомітно (насправді ні:) сідає боком на стільчик, витягає телефон — намагається таємно мене сфотографувати, і всі чують звук об'єктива, але стримують ржач. Викладач червоніє, мовчки йде. Двері закриваються і аудиторія наповнюється голосним сміхом.

Позуєш на вступних екзаменах, і абітурієнти не знають куди здавати свої роботи, а ти знаєш і ведеш всю зграйку. Повертаєшся переконатись, що ніхто не загубився, а бачиш десяток розгублених дітей, які несуть одне за одним твої портрети. Я офігіла від тої процесії і досі шкодую, що не зняла відео мітингу імені мене.
Рекомендуєш сусідці попозувати на вечірньому рисунку, щоб позбутися комплексів, набути впевненості в своїй неперевершеності, а потім викладач запрошує вас обох попозувати для проекту, і ви повзаєте голі по подіуму, гарчите одна на одну, одна нападає інша захищається/ховається. А в перерві, голі, їсте печиво, відволікаєтесь на писклявий звук, який видає світильник, і мичите разом з ним, щоб зрозуміти, яка то нота, бо сусідка вокалістка.

Бачиш людину раз, побіжно в місті. Через багато часу зустрічаєш його на контактній імпровізації і ви штовхаєтесь/контактуєте вже на абсолютно іншому рівні. А потім через тиждень приходиш на вечірній рисунок, бачиш його, усміхаєшся-вітаєшся, роздягаєшся і вилазиш на подіум. А він малює.

Зустрічаєш давно не баченого фотографа, який знімає ню. Питаєш, чим займається зараз. Каже, портрети знімає. Посміялася. Заходите в красивий старий під'їзд в центрі міста. Витягає плівкову камеру. Знімає, дійсно, портрет. Посміялася ще раз. Пауза. Питає, чи легко знімається в мене сукня. Сміюся. Фотографуємо.
Хороша натурниця це коли:
Студентам треба вписати тебе в геометричну фігуру. З першого разу не виходить і ти, щоб допомогти, пропонуєш покласти папір на підлогу. Малюєте там коло. Лягаєш-вписуєшся в нього, і студентка обводить твої контури олівчиком.
У тебе відчай, бо вже знаєш назви кісток, і деякі з них можеш гарно виставити, і знаєш, що можеш прикласти долоню до обличчя, щоб студентам було легше зрозуміти твої пропорції, але чуєш: «Я загубилась в м'язах твоєї спини», «А я — в м'язах твоїх сідниць», і думаєш: «Чомууу я не можу зняти шкіру з себе як Роббі Вільямс в кліпі «Rock DJ»?»

Коли друг на роботі, в кав'ярні в самому центрі міста, сумує, бо йому приїхали нові фільтри на спалах, на вулиці дощ, теплий вечір, і так хочеться їх потестити. І, вуаля, ти бігаєш гола під дощем по алеї біля Ратуші.

Тебе кличуть позувати, вирішуючи всі бюрократичні питання без твоєї участі, бо хочуть малювати саме тебе.

Позуєш оголена, а малюють твої ноги, бо то справжній виклик намалювати їх, щоб виглядало природно, а не поламано. А в мене вони, кажуть, живуть своїм життям.

Сидиш в колі знайомих і незнайомих художників і вільно можеш підтримати розмову про ЛНАМ, викладачів, студентів, і тебе питають, чи ти теж там вчилась. А ти: «Ні - позувала». А вони: «Ааа так ти та сама Даша про яку всі говорять, що як її не закрути - вона буде стояти?» А це так: то я.

Люди продовжують малювати навіть коли відпочиваєш і нічього такого не робиш, чухаєшся, потягуєшся і т.д., бо тоді найприродніші пози (нотатки писала позуючи, якраз з тої ж причини).

В одну з таких перерв, перед тим довго намагаючись вигадати як передати ідею диплому і як то відфотографувати, просто валяєшся, крутишся, задираєш ноги на стінку, і студенка повертаєтьcя в аудиторію з кавою і словами: «Не руууухайся, давай так». І у вас виходить крутезна дипломна робота, а потім перша персональна виставка (для обох).

У тебе диплом бакалавра філософії, і ти просто не дурна малишка, тому на захисті дипломів своїх студентів ти аргументовано ставиш викладачів на місце, якщо вони намагаються завалити студента питаннями. І викладач, який валить питаннями, після захисту підходить потиснути тобі руку, бо філософів мистецтва академії не вистачає, і: «Хто ви така?». А ти проста смертна натурниця.

Коли після позування допомагаєш студентам писати есеї з культурології чи філософії і описову частину дипломів.

І, sorry, якщо вас мучить це питання, але за 8 років різного роду позувань — жодного прецеденту, навіть натяків на сексуальні стосунки з художниками і фотографами.Peace, love. Keep calm, just love your body. Ваша Дара.
Текст
Ілюстрації
Верстка
Дара

Ірина Шарова
ще! ачьонє?