Коли ростеш на Каскаді
Моє дитинство проходило в спальному районі, але саме поняття «спальник» я вперше почула вже в Києві. А на початку цієї історії — мені шість, надворі 1995-й і ми з батьками переїжджаємо в щойно збудований будинок на Каскаді. Це район, де одна половина будинку може мати 9 поверхів, а інша — 7. Тому й Каскад.

Ми заїжджаємо в один із перших готових будинків. Навколо будується ще кілька — вони потім утворять двір і туди заїдуть наші нові друзі. Але поки що ми, перші поселенці Каскаду, лазимо будівництвом, граємося на купах піску, робимо пасочки на битій плитці, прикрашаємо їх пелюстками і керамзитом. Тоді будівництво ще ніхто не відгороджує зеленим парканом, принаймні так далеко — в передостанньому дворі міста. Тому усе це — наша територія. Біля нашого двору вже є закинуте будівництво — два цегляні поверхи, які ми називаємо Форт Буаяр. Там ще більше небезпек і пригод. Якось там навіть знаходять труп, але як і чий — досі не знаю. І навряд чи хтось, крім перших дітей Каскаду, взагалі пам'ятає про це.
Коли хочеш мати свій Станиславівський феномен
У 10 років я вступаю в гімназію. Вона на іншому кінці міста, тому я починаю щодня кататися туди-сюди. Спершу навіть немає прямого маршруту — треба пересідати з тролейбуса на автобус. Але потім з'являються пижики. Так у нас називають маршрутки, бо перші були «пежо». Енівей, я щодня їжджу через центр, іноді вештаюсь там сама, починаю трохи розуміти місто, росту.

Десь під кінець школи я дізнаюся про Станиславівський феномен. Станиславів — перша назва Франківська, а феномен — те, що в нашому місті під кінець совка виник крутий двіж письменників і художників. Оця тусовка Андруховича, Іздрика, Прохаська, Єшкілєва та інших. Вони видавали журнал «Четвер», робили перформанси і всякий постмодернізм. Я швиденько захоплююся всім цим і теж хочу бути причетною до двіжа. Але тут є нюанс: я — задротка. Я не тусуюся ні зі скейтерами перед драмтеатром, ні з готами — позаду нього. Я не бухаю і тільки з розповідей знаю, що ніхто вже не висить на «переговорці», бо всі вже на «стоматі». Але ми з подругою починаємо потроху ходити в «Химеру», культове мистецько-тусовочне місце на Чорновола. Ми буваємо на якихось літературних читаннях і презентаціях. Вдень, бо ввечері нас ще не відпускають.
Але тут нам щастить і відкривається портал у двіж: наші однокласники починають грати аж у двох (!) рок-групах. І навіть виступають на сейшенах. Якщо чесно, я ніколи не розуміла, чому тоді так називали концерти. Зате можна було повриватися під «Карну» і «Фліт». Ще й у фактурних старомодних місцях — у «Просвіті», Будинку культури залізничників, Будинку офіцерів. Оцей останній я особливо пам'ятаю. Там були нереально красиві сходи. У Франківську я таких і не бачила, це було щось львівське. Тепер знаю, що це польський міжвоєнний функціоналізм. Але в 16 я ще не в курсі. Я просто тусуюся зі своїм другом. Ми з ним по черзі одне в одного закохуємось і завжди розминаємось. Але цього вечора, здається, все складається. Ми стоїмо на верхніх сходинках, на другому поверсі грають хедлайнери — гурт «АННА». Але ми все провтикуємо. Він цілує мене і в голові починає так крутитися, що здається, ніби впаду назад і покочуся цими красивими сходами вниз. Але я тримаюся. А потім ми всією компанією йдемо пішки до вокзалу, падає легкий сніг і все магічно.
Коли привозиш у Франківськ друзів
У мене не було якогось навернення у Франківськ, я його завжди любила. Але після школи я їду вчитися в Київ. І вже під кінець першого року починаю привозити додому друзів з інших міст. Це міняє сприйняття — починаєш розуміти, наскільки твоє місто маленьке, наскільки його краса фрагментарна. Воно не захоплює відразу, як це вміє Львів. Ні, його треба збирати по детальках. Подивись на цей конструктивістський будиночок на Драгоманова. Там такий громовідвід, ніби антена від радіоприймача. А зараз підем у ці двори на Курбаса. Бачиш рейки, що ведуть з вулиці у двір? Ними колись завозили вагонетку з вугіллям. А тепер пішли на Короля Данила, покажу тобі кльову вежку.

І так водиш людей два-три дні, заплутуєш маршрут, щоб місто здавалося більшим. Але вони викупають, що все поруч. І їм це ок. Наприклад, моя подруга з Черкас, яка щороку буває у Франику, каже, що їй для щастя достатньо просто їсти у «Фабриці», а потім іти на каву в «Говорить Івано-Франківськ» (між ними менше ста метрів). І так по колу весь день — аж до вечірнього віскаріка. Або наливки в ГОСТі.
Коли повертаєшся в Порт Франківськ
І ось коли мені здалось, що я вже знаю більшість детальок і Франківськ мене не здивує, стається фестиваль Porto Franko. Це щось таке, як Гогольфест, але більше. Завдяки Porto Franko я вперше опинилася в драмтеатрі вночі — там був перформанс: лежиш на матраці посеред холу і в якийсь момент засинаєш. Усе це дуже сюрреалістично.

Ще був виступ оперної співачки на вокзалі. Набилося пів міста, було душно й тяжко. Але потім всі ще радо обговорювали і згадували це, зустрічаючись на сотці. Сотка — це пішохідна частина центральної вулиці. Там гуляють усі і там добре помітно, що Франківськ — місто для всіх поколінь. У всіх є свої кав'ярні по інтересах і цей спільний простір, де люди красуються, де завжди зустрічаєш знайомих, де показують модні кроси й бабусину вишиванку.

Але ніщо з Porto Franko не згадують так, як виступ «Хамерман Знищує Віруси» в Палаці Потоцьких у 2018-му. Це міг би бути типовий виступ ХЗВ — двоє чуваків за сорок, майже голі, співають про турнічок, коньячок і те, як «жизнь поімєть в очко, і стать боксьором, як Клічко». Це весело, всі щасливі. Але наступного дня мер Руслан Марцінків пише на фейсбуці, що після такої наруги Палац Потоцьких треба освятити, починається скандал, навіть якесь кримінальне провадження пробують відкривати.
Хтось за ХЗВ, хтось проти, але нікому не байдуже. Це взагалі особливість Франківська. Навіть якщо ти не був на концерті, навіть якщо подія вночі з позначкою 18+, навіть якщо тебе це ніяк не зачіпає, тобі не байдуже. Це і добре, і часом напряжно.

Ще кумедний момент: територія Палацу Потоцьких не релігійне місце — нащо його святити? Але в нашому місті релігії справді багато. Навіть від незаконної забудови намагаються рятуватися, встановлюючи на її місці капличку. Це — як подорожник.

Ось такий Франківськ і є. Там одні дають нове життя великому заводу проектом Promprylad.Renovation, а інші ставлять на вокзалі хрест тверезості. Там змішуються авангард і традиції, доброта і сварливість, релігія і технології, європейськість, галицькість, урбаністика, міфи, айті, колядки, сейшени, Форт Буаяр, Каскад, Ратуша, функціоналізм. І насправді все це добре співіснує. Всі там дуже різні, але всі на «сотці». Отакий постмодернізм. Такий Станиславівський феномен.
Текст
Ілюстрації

Оксана Городівська
ще! ачьонє?