Добрий і поганий
освітній досвід
Добрий і поганий
освітній досвід
Студія онлайн-освіти EdEra вже 5 років створює освітні проєкти для різних аудиторій. Ми попросили команду, яка творить цікаву і якісну онлайн-освіту, поділитися історіями про своє навчання, як позитивними, так і неприємними.
Каріна Семенко — методистка, про особисті кордони
У школі, а потім і в універі, я завжди запізнювалася на пари. Іноді через те, що їхала у заторах більше години на навчання, іноді через те, що довго спала, а також бувало, що просто не хотілося поспішати і дорога через парк замість 5 хв тривала мінімум годину. Коли я все ж таки приходила вчасно, мене завжди дивувала реакція вчителів, типу «ого, сьогодні що свято?», «дивіться всі, хто вчасно прийшов!». Я ніколи не розуміла, чому вони витрачали на мене час свого уроку. Але були і вчителі, які не звертали уваги на мої запізнення, і я могла тихенько посидіти на парі. Ці предмети були моїми улюбленими, бо мені ніхто не надокучав своєю мораллю.

Я вирішила ходити лише на контрольні і тематичні, і це спрацювало: коли мої результати перевищували інших, а викладачі умовляли мене їхати на олімпіади. Я їздила на них, бо був аргумент, чому я не на парі — готуюсь, складні задачі вирішую, читаю додаткову літературу! Так у мене з'явились декілька призових.

Насправді, у вільний під час навчання час, я створювала власні проєкти і проходила онлайн-курси, бо мені подобалося навчатися в різних кафешках, бібліотеці і пити трав'яний чай з літрового термосу. Зараз трав'яний чай здебільшого заміняється вином або пивом, але проходити онлайн-курси я не перестаю. Так, у мене не багато друзів зі школи чи універу, з якими можна попити вінішко вечорами, але десь 10% з них — це ті класні вчителі, які не обмежували мої кордони до навчання.
Юлія Лисенко — проєктна менеджерка, про індивідуальність
В 6 классе я специально переучивалась писать некоторые буквы не прописным шрифтом, а печатным. Мне хотелось, чтобы почерк отображал мою индивидуальность. Но учительница по украинскому языку заставила меня исписать целую тетрадь прописными буквами украинского алфавита (по букве на страницу) и еженедельно проверяла прогресс, чтобы я мол научилась писать НОРМАЛЬНО, так как принято, так как пишут все! Но самое неприятное: шеймила меня и мой неугодный почерк перед всем классом.
Таня Теслюченко — керівниця відділу комунікацій, про мистецтво
Ходила я на курсы английского языка перед поступлением в университет. Именно тогда я поняла, как можно интересно и весело учить язык. В школе у меня были очень сильные учителя, и я всегда знала язык хорошо. Но вот на курсах, помимо всех традиционных активностей, мы слушали и пели песни на английском. Это был невероятные опыт, который помог не только лучше разбирать английские слова в разговорном языке, но и лучше выучить разные усталенные выражения на английском. Ну и петь с пользой — это прям вообще агонь. Так искусство помогает в учебе.

А вот в начальной школе я постоянно плакала, когда делала задания по рисованию. Так уж сложилось, что рисовать я особо не умела, и самое главное — не любила. Но рисовать нужно было все равно — это ж было обязательное задание, иначе а-та-та. Чувствовала себя говном, расстраивалась, просила родителей нарисовать за меня что-то, и не понимала, почему нельзя просто на уроке всем вместе пробовать рисовать и не насиловать меня этим заданием дома.
Діма Романов — моушн-дизайнер, про роль вчителя
На уроках всемирной истории в школе , когда мы проходили тему американской депрессии, учительница включала музыку тех времен. Мы проникались духом нуара и весь урок был в таком же стиле. Было очень круто.

А когда начинали изучать тему СССР, нас поделили на группы которые представляли политические партии. Мы выступали от их имени, популяризируя идеи партий, а каждый играл свою роль.

На уроках русской литературы, мы разыгрывали сценки из произведений, причём проходило это действительно здорово: с реквизитом и отыгрыванием своих ролей.

На химии и физике проводили опыты, когда были реагенты. К сожалению, они были не всегда.

Самое главное, чтобы учитель мотивировал изучать свой предмет. 90% моего восприятия предмета зависило именно от этого.
Інна Дзиндра — проєктна менеджерка, про методику
Загалом у школі мені подобалося. Лише зараз я розумію, що нас переважно просто пічкали інформацією, а критичне мислення не розвивали. Історія мені здавалася цікавим предметом, бо фактично була набором цікавих історій. На жаль, наша вчителька зводила її вивчення до зачитування учнями підручника вголос по підпунктам на уроці. Ми нічого не обговорювали. Така методика розвинула у мене абсолютну огиду до історії. Саме через це я вирішила не складати ЗНО зі Всесвітньої. На щастя, любов до історії повернулася в університеті.

Дуже змінив моє ставлення до освіти досвід навчання за кордоном. Це була програма обміну, і я взяла undefined major. Тобто могла брати абсолютно різні класи: від політології і бізнес права до менеджменту і навіть йоги. Одним з найцікавіших досвідів був клас менеджменту.

Це був вечірній курс: пари були з 6 до 9 вечора раз на тиждень. Викладач прийшов на першу пару і сказав, що менеджмент — справа практична, тому ми будемо практикуватися: засновувати консалтингові компанії. Четверо добровольців стали CEO новостворених компаній, я була серед них. Ми провели співбесіди з одногрупниками і набрали собі команди. Це був мій перший досвід проєктного менеджменту: я навчилася розподіляти роботу та організовувати команду. Цікаво, що теоретичні лекції цього викладача були меганудні. Але практична частина — це любов.
Анонім про ставлення
В 10 класі я почала навчання в новому ліцеї. Було трохи складно, але й цікаво після попередньої школи. Поступово звикала. 3 місяці до мене не було жодних зауважень, вчилася добре, проблем не створювала і загалом була тихою і непомітною. Поки не почались осінні канікули.

Раптом моїх батьків викликала класна керівничка. У нас було їх 2: одна керувала цілим класом, а інша, вихователька, — тією частиною, що жила в гуртожитку поряд. Я жила в гуртожитку. І той дзвінок батькам був від виховательки. В кімнаті я жила ще з 4 дівчатами. Не те, щоб ми близько здружилися за цей час, але й відкритих конфліктів теж не було. Тобто я вважала, що у нас були нормальні сусідські стосунки. Але сусідки думали по-іншому. Нічого не сказавши мені, вони поскаржились виховательці й попросили переселити мене в іншу кімнату. Виховательці з дуже бурхливою фантазією, треба додати. Виявилося, що по ночах увісні я нібито кричала й ходила по кімнаті. Це їх дуже лякало. Як було насправді — ніхто не дізнався тоді, і не дізнається вже, мабуть, ніколи. Батьки розповідали, що в дитинстві я говорила увісні й одного разу вийшла на кілька хвилин з кімнати. Не кричала і не бігала. Я, звісно ж, нічого з цього не пам'ятаю.

Далі почався треш.

Розмови батьків з вихователькою, класною керівничкою, директоркою. Усі наполягали на одному — через психічні відхилення мене треба взагалі виселити з гуртожитка, щоб я нічого не скоїла собі чи, не дай бог, комусь іншому. А, згадали навіть про чувака, який 20 років тому скоїв самогубство у тому гуртожитку. Від рішення адміністрації в шоці були майже всі вчителі і однокласники. Одна вчителька навіть запропонувала жити з нею у квартирі. Але психологічно мені вже було складно уявити продовження свого навчання поряд з тими людьми. Тому я знову змінила школу.

Хотілося б сказати, що на цьому історія завершилась, але все ще ні. Через кілька місяців я дізналась, що в мою кімнату повернулася дівчинка, яка там жила і вчилася з моїми однокласниками у 8-9 класі. Після 9 класу вона забрала документи з ліцею, щоб поступити в якийсь коледж. Їй не вдалося поступити, і вона захотіла повернутися. Проте в ліцеї клас вже був переповнений через таких «новеньких», як я. Тому повернулась вона після того, як пішла я. Так мене, як іграшку, поміняли на іншу людину.

Проте, ця історія має оптимістичне продовження. Бо лише завдяки новому ліцею — учням, вчителям, атмосфері доброзичливості і поваги загалом — я пережила ту попередню травму. Наші вчителі — це було щось. Кожен і кожна — окремий космос, закоханий у свою справу. Досі згадую вчительку історії, яка з однаковим захватом розповідала про коханок Кеннеді і бійців УПА. Самі ж вчителі проводили купу додаткових курсів, готували нас до ЗНО. Ходили з нами в походи у гори. Любили нас, вірили й зацікавлювали. Мені цього було достатньо)
Іван Супрун — оператор, режисер монтажу, про байдужість
Наприкінці одного з курсів універу мені пощастило поїхати від українського студентства як представник на міжнародний форум сталого розвитку в Берліні. Подія важлива, гучна, крута та неймовірно престижна — все ще наймасштабніший івент, на якому я був повноцінним учасником. Виступи міністрів, обговорення з передовими експертами в різних галузях і ми зі своїми коментарями про екологічну складову сталого розвитку.

Звучить поетично, правда? Але не для університету, в якому якраз закінчувалася сесія літнього триместру..

Річ у тому, що літній трим триває зовсім трохи, він завжди ненапряжний, як і його предмети. Усе, що тобі треба у більшості випадків — це ходити на пари, зробити ОДНУ письмову/творчу/проєкт і прийти на залік/іспит. З першими двома пунктами я впорався на відмінно, але поїздка збіглася з іспитами. Деканат, кафедра, деякі зі студентів, викладачі знали про нашу поїздку і говорили «їжайте, це ж прекрасно».

І як же прекрасно було перетинати кордон України на автобусі, отримуючи повідомлення про те, що ти за пів кроку від відрахування. Звісно, деканат як завжди перебільшував і робив із мухи слона. Буквально за 6 годин чистого часу я знайшов усіх потрібних викладачів: покатався по Києву на їхні роботи, де вони запросто мені поставили, дещо нижчі ніж могли бути, але все ще достойні оцінки. Коли повернувся до деканату ввечері із заповненою ідеальною заліковкою я перепитав:

– Чому ви нікого не попередили? Чому нічого не зробили? Ви ж казали, що все буде гаразд?

У відповідь отримав:

– Нє, ну якшо б ти написав відповідний документ, про командіровку то дійсно ніяких проблем не було б!
– Ви говорили, що все буде добре і не казали про документ.
– Нє, ви спитали чи можете ви поїхати, ми і сказали шо можете. Який вопрос — такий отвєт.

Після цього з деканатом у мене єдина асоціація: «Який вопрос — такий отвєт»
Ярослава Бухта — методистка, про божевілля
Я не знаю, чи це був найкращий, чи найгірший навчальний досвід у моєму житті. Але описати його можна фразою Ганнібала Лектора: It's gonna hurt.

Грудень. В аудиторії холодно і некомфортно, чи то через той самий холод, чи то через половину непрочитаного до семінару матеріалу. На сьогодні був Вітгенштайн, десь 40 сторінок тексту. Досить легке чтиво, набір окремих тез. Неясно, що там питати взагалі. До аудиторії заходить викладач і просить зацитувати одну із перших 10-ти тез. Почалося.

Кінець семінару. Дошка тричі витерта і тричі розписана схемами, тезами, авторами, відсилками, зв'язками, словами, уривками. Вікна покриті нальотом роси. Волосся у викладача трохи скуйовждене. Його очі так, певно, мали б виглядати очі Фауста, коли він створив свого Гомункула. Екстатичне божевілля. Ти повільно закриваєш конспект. Здається, у ньому — вся ти і твоя брєнна жизнь. І жизнь твого сусіда, який досі дивиться в одну точку. І Трампа, і бідних дітей Африки, і навіть Чингісхана, який був «лютим завойовником і паплюжив неньку-Україну».

«Ми з вами сьогодні не встигли розібрати усього Вітгенштайна, тому решта 25 сторінок лишається вам на самостійне опрацювання,» — Кєк. Завіса.
Ілюстрації
Верстка

Іра Шарова
Ілюстрації

Верстка


Іра Шарова
ще! ачьонє?