Діагноз:
вагітність
Діагноз: вагітність
Якби це не звучало і що б ви собі не уявили, але історія народження моєї дитини для мене почалась із забою свині. Тобто з її коління. Знаєте, як в селах перед Великоднем та Різдвом колють свиней? То оце якраз була великодня свиня.
Я обрала це як фінальне завдання на курс фоторепортажу, який проходила під час навчання на журналістиці. За своєю натурою я дуже чутлива та емоційна, тому для мене це був виклик. А після того, як найстрашніше закінчилося, я (от вже не пригадаю точно — чи вголос, чи в думках) сказала: «Якщо я це пережила, то пологи точно переживу». Чекати, щоб перевірити, довелось не довго — 9 місяців.
Іще до того, як тест показав дві смужки, я точно знала, що вагітна. Бо після 10 вечора могла тільки спати, і мене навіть легко піднуджувало вранці. Типового токсикозу у мене не було. Мене вивертало тільки одного разу — коли я отруїлась. Мені здавалося, що вагітні майже нічого не роблять, бо їм важко і складно. Інколи я навіть боялась рухатися біля вагітних — раптом зачеплю їх живіт. Він видавався мені чутливим і крихким, як фарфорова ваза. Але все виявилося не так.

Під час перших місяців я літала у хмарах, насолоджувалася весною, знімала сюжети на новинний курс — робила все, як усі, тільки не пила алкоголю. І ліків спершу теж, але, як з'ясувалось у процесі, антибіотики за потреби можна пити. Щоправда, тільки на останніх місяцях. А ще мені тоді хотілось яблук та яблучного соку, але їх весною було майже неможливо знайти — таких кислих. Тому я мусила обходитися натуральним яблучним соком. Квашений огірок дістати із банки було б простіше, але на нього не тягнуло.

За декілька місяців я закінчила перший рік магістратури, розписалася з батьком дитини, і ми купили квартиру. Робити ремонт із гормональними ураганами непросто. Оце, знаєте, «хочу-не хочу», «буду-не буду». Одного разу в будівельному супермаркеті я розплакалась, тому що дизайнер на комп'ютері запропонував нам не таку схему розкладки плитки у ванній.
Влітку я на два тижні поїхала на навчальну практику у Варшаву. Це була перша така тривала розлука з чоловіком. Не знаю, як це спрацювало, але замість того, щоб писати йому повідомлення, що сумую за ним, я влаштовувала онлайн істерики. Чесно, не знаю, як мої близькі мужньо все це витерпіли.

Я довго думала, як розповісти усім про те, що чекаю дитину. Найкомфортнішим для мене на той момент варіантом було зробити пост у Facebook — щоб не було перепитувань і незручних мовчань, чому я не п'ю, а мій живіт росте. О так, мій живіт почав бути помітним десь аж на 6 місяці. Я собі уявляла, що це станеться скоріше. До того часу я вже встигла стати на облік у державну поліклініку та зробити декілька разів УЗД, яке підтвердило, що буде хлопчик.

Насправді, в перші дні я хотіла дівчинку. Я знала, як з ними поводитися (так я собі думаю), і ще досі маю пристрасть до рожевого кольору. Але мені майже одразу наснився сон (сни я зазвичай не пам'ятаю і не вірю у них, але цей неможливо забути), що я народжую дитинку, і лікар каже, що це хлопчик. Сумнівів після цього не було. Так само, як і з іменем — я просто знала, як його назвати і все. Щоправда, це було складно пояснити своєму чоловіку, якому я вже попередньо віддала право вибрати ім'я дитини взамін на те, що залишу своє прізвище після одруження.

У мене була звичайна вагітність. Це вже зараз я можу так впевнено і спокійно казати. Але на початках — перелякана і вперше вагітна я — вірила кожному лікарю. Мені ставили діагноз «тонус матки» і прописували сильнодіючі речовини на око. Справді на око, бо місцевий лікар-світило навіть не торкнувся мене перед тим, як налякати і виписати таблеток на майже 1000 грн. Але, перш ніж приймати (але, на жаль, не купувати) будь-які ліки, я все гуглила, перечитувала наукові статті та всеможливі мамські форуми. Так я і дізналась, що прописані таблетки від «тонусу» — це сильнодіючий гормональний препарат. Вони ще досі лежать десь на поличці вдома не початі. А діагнозу «тонус матки» у світі взагалі не існує.

Як на мене, найбільша проблема української медицини щодо вагітних полягає у тому, що замість переконувати і пояснювати жінкам, що це абсолютно природний і нормальний фізіологічний процес та стан — лікарі пишуть у бланках та картках страшне слово «діагноз». А у вагітних, яким і так непросто, з тим усім росте тривожність. Принаймні, зі мною так було.

Чим більшим ставав мій живіт, тим було важче ходити і болів поперек. Хоча мені гріх скаржитися — я навіть не пам'ятаю, скільки кілограмів набрала за час вагітності. Мені було страшно самій виходити з ванни — а раптом підсковзнуся. Та й центр ваги був зміщений — було важче втримати рівновагу. А ще мені було складно зашнуровувати взуття, тому це робили усі охочі допомогти: і рідні, і друзі, і одногрупниці. Я полегшено видихнула, коли з приходом зими дістала з дивану взуття на липучці. А ще в мене не було багато одягу, в який я б помістилася. Тобто було одне в'язане зимове плаття, яке я могла натягнути на живіт, що і робила майже кожного дня. Купувати штани для вагітних, коли ось-ось та вагітність має вже закінчитися, а штани коштують ого-го, не було бажання. Виходила з пологового я в тому ж платті, але після того віддала його мамі зі словами «щоб я більше його не бачила».
Попередню дату пологів (це дата, коли може народитися дитина, яку визначають на УЗД) мені ставили на 27 грудня. Але в кінці листопада моя лікарка з державної поліклініки, до якої я їздила кожні два-три тижні на обов'язковий огляд, напророкувала, що до того часу я не доходжу. У мене вже тоді твердів періодично живіт (тренувальні перейми) та тягнув живіт унизу. Це одні з основних ознак, що ось-ось вже все відбудеться.


Особливо весело було на 9 місяці вагітності вибирати в магазинах диван додому. Мені любязно пропонували на них сідати і перевіряти, чи зручно. А я стояла поруч і боялась, що як сяду на котрийсь, який мені і особливо не подобається, то у мене на ньому відійдуть води. Але вони все не відходили. Ані 24 грудня — на день народження чоловіка (а раптом малюк би зробив нам подвійне свято), ані на прогнозовану дату — 27 грудня. Навіть більше — усі ознаки, чи то предвісники, кудись зникли. І це почало напружувати.
Ще я не спала по ночах — від хвилювання, і тому що це було вже просто незручно. Проте так я встигла виконати усі навчальні завдання. Одним із моїх найбільш страхів було не встигнути виконати якесь фінальне семестрове завдання, тому я їх писала під час безсонних ночей. Мої одногрупниці з цього сміялися. Вони умилялись із мого вагітного стану, приставляли руки до живота, слухали, як малюк ворушиться… А ще одногрупники влаштовували вечірки, на які мені було б складно піти — і це мене дуже засмучувало. Коли вони там відривались, я сиділа на всеможливих мамських форумах і читала про досвід вагітності інших жінок.

Згідно з медичними протоколами, нормальними вважаються пологи на від 38 до 42 тижні вагітності. Однак, більшість наших лікарів (і закономірно населення теж) вважають, що після того, як мине 40 тиждень — дитина вже переношена. Але щоб перестрахуватися, лікар, з яким я домовилася про пологи, порекомендував мені на початку 41 тижня лягти у пологовий.

Так я сухого і сонячного 2 січня, яке було дуже весняним, як і решта днів тієї зими, лягла у відділення «патології вагітності» (красномовно, правда?) міського пологового будинку. Мій емоційний стан був на грані — у мене не було жодних ознак, що пологи мають початись. Але мій лікар був незворушним і заспокоював мене: «У нас ще є цілих 5 днів». А дівчат із інших палат вели стимулювати пологи, бо вже більше 40 тижнів. Стимуляції я боялася найбільше, тому чекати було ще важче.

Це було дуже складно емоційно очікувати народження дитини, коли дедлайн вже давним-давно минув, а сніг все не падав. Ще восени я пообіцяла сину, що коли він народиться, то буде падати сніг. Я вже дуже шкодувала про сказане. Моє терпіння, здається, закінчилося.
Різдвяного ранку 7 січня я відчула, як у мене час від часу болить поперек — це ознака справжніх перейм. Ввечері ми з чоловіком прогулялися під дощем вздовж кладовища, навпроти якого розташований пологовий, і розійшлися швидко вкладатись спати, бо ніч обіцяла бути довгою. Звісно, заснути я не змогла. Пів ночі я простояла під лікарняним душем — так легше проходили перейми — і тішилась, що мені не доведеться оплачувати рахунок за таку кількість води.

О 4 годині ночі мене перевели у пологовий зал. Хтось пологи відчуває так, наче це перелом усіх кісток одночасно, хтось згадує це, як найстрашніший день життя. Для мене це точно був найщасливіший день. І це не було боляче — це було довго. Я вже не могла дочекатися, коли лікар дозволить лягати на крісло для пологів. Сухими губами я ледь могла запитувати «коли», акушерка кожного разу відповідала «через п`ять хвилин». Це були найдовші 5 хвилин мого життя. І так тривало годину. Син далі тренував моє терпіння і витривалість.

Через довгих і виснажливих 9 годин, коли я відчула на собі щось несподівано важке і довге, я навіть не заплакала, а моєю першою думкою було «нарешті все закінчилося». Черговий гормональний коктейль одразу стер усі негативні спогади про пологи із моєї пам'яті і знеболив усе, краще ніж лідокаїн. Я ніколи в житті не була більш щасливою, аніж у ті перші дні в пологовому. Чоловік, який стояв поруч, сказав: «Сніг пішов». А син став для мене подарунком небес на мої іменини — Марії 8 січня.



Ілюстрації

Текст
Марічка Цигилик
ще! ачьонє?