Черкаси: гопніки, суржик і плиточка
Черкаси: гопніки, суржик і плиточка
Любов до великої води і тяга до природи , суржик, що проривається, коли говориш не думаючи, любов до гопників і найкращі у світі друзі. Це перелік того, що мені дали Черкаси. Ще психологічну травму у вигляді вищої освіти, але хіба це затьмарить 19 років життя у місті з голубом-дзвінницею?
Я народилась в місті, де було важко знайти чим гордитись, крім Дніпра і каштанової алеї. Але я все рівно починаю нервово збирати речі і зриватися на поїзд, як тільки в крові виявляю черкасонедостатність. На відстані будь-яка любов стає міцнішою. Тому це 5-й рік, коли я не живу в Черкасах і чую запах Дніпра щовесни, навіть у містах, де немає водойм. Це мої особисті фантомні болі від спогадів про місто першої закоханості в однокласника з "їжачком" на голові, першого запалення легень, через плавання в Дніпрі та про першу сигарету, вкрадену з кишені дідової куртки.

Більшість моїх знайомих марили можливістю поїхати з Черкас. Втекти з провінції, де здається, що до столиці так близько географічно, але так далеко ментально. Більшість з них поїхали у столицю і щовихідних повертаються у Черкаси, описуючи в повідомленнях старим друзям про тугу за домом. Але назад повернутися не наважуються. "Бо шо там робити в тому селі?"

Ми їздили в Київ на вихідних, щоб купити гарних шмоток, а люди з Кіровограду їздили в Черкаси, щоб поїсти в нашому Макдональдзі. Студенти, що вибралися зі своїх сіл навчатися в училища і університети, називали моє місто Черкаго, а місцеві переходили на російську, щоб дистанціюватися від них і вдати з себе "городських".

Ми могли б стати курортним центром України, бо все місто омивається Дніпром і вкрите зеленими плямами парків, але наші депутати досі не знають, що таке стратегія розвитку міста.

Центр

- Давай встрітимся у Торгаша.

Приблизно таким суржиком, розмовляють всі (крім російськомовних) в черкаських маршрутках, школах чи магазинах. Західноукраїнські друзі звинувачують мене у тому, що це заразно і вони починають говорити по-черкаськи, провівши хоч годину зі мною. А дівчата з АЧЬОНЄ? разрішають писать тєксти, так як мені удобно, а не так як нужно по граматікі. Але я не буду продолжать, а то мені стане вас жалко.

Фразу про Торгаш чув кожен Черкащанин у своєму житті. Це найцентріший центр міста. Тому, ми, діти далеких промислових районів, зустрічалися саме там, щоб всім було порівну добиратися.

Одного разу взимку, я йшла зі школи зі своєї подругою у здоровенному пуховику, купленому на виріст. В самому центрі міста я підсковзнулась на льоду, що утворився під ногами численних черевиків, що тут топтались. Нога поїхала вперед і я чимдуж гепнулась жопою об асфальт. Капюшон вмить закрив мені обличчя і почав ритмічно трястися від мого сміху. Подружка стояла поряд і вже плакала від сміху, коли я почула гнівний крик старшої жінки над моїм лежачим тілом:

- Як тобі не стидно?! Дівчинка лежить плаче на полу, а ти з неї ржеш!

І ми зайшлися сміхом ще дужче.

Район Д

Це я зараз така освічена, читаю книжки, працюю з розумними людьми. А в дитинстві зламала руку на футболі, бо лузкала насіння стоячи на воротах, грала з пацанами у "слабо", лазила по деревах і крала абрикоси, закопувала скарб (у вигляді радянських карбованців) за домом в землю і змушувала сусідських хлопців шукати їх по моїй, виведеній кольоровими олівцями, карті. Я тут росла. Завжди вірила, що "своїх" тут не чіпають, але повертаючись пізно додому стискала ключі в руці, уявляючи, як битиму ними того, хто намагатиметься мене пограбувати.

Це край міста. Тут з одного боку стоїть завод "Азот", а мої вікна виходили на поле і труби, з яких постійно щось диміло. З іншого боку "Молокозавод", приватний сектор і межа міста. Далі - села і розруха. Коли я не могла заснути, то спостерігала з вікна своєї кімнати за заводом, що нагадував велике місто-вогнів (можливо у мене вже тоді був поганий зір).

Одного разу, в дитячому таборі я познайомилась з Костею, однолітком, з району Хімселища. Він розказав мені історію, як приїхав на мій район в модних тоді кросівках-бомбах. А вернувся додому в носках і без телефона, бо місцеві гопники його трошки роздягли. Я була дуже здивована, бо такого ніколи не бачила на "своєму районі", лише чула про це в легендах.
Безперечно, ввечері під під'їздом у нас збиралися канонічні пацанчики в кепках і на базарному адіку, сиділи на кортанах і пили пивас. Іноді курили травчик. Після них вітер ганяв по двору упаковки сухариків і лушпиння сємок. Тому ця культура, що багатьох лякає - у мене викликає милу усмішку і спогади дитинства.

Парк 50-річчя

На будь яке 1 вересня чи 31 травня - сценарій дій школярів був приблизно такий: йдеш додому переодягнутися, просиш у мами гроші і їдеш в парк з однокласниками.

Цей парк - величезна територія, вкрита сторічними соснами і доісторичними атракціонами. Там є "міст кохання", відомий мені історіями самогубств через те ж саме кохання. Чула історії про те шо туди їздять займатися сексом, бо серед сосен вночі нічого не видно.

Але у мене парк асоціюється зі слабоалкоголкою. Ми, 8-класниці з бантами на голові, і без клепки в тій самій голові, купили якусь фігову фарбовану суміш в жестяній банці. Дуже модною ходою йшли парком, тримаючи в руці одночасно божественний, бо заборонений, і мерзенний на смак напій, аж раптом повз пройшов сусід з першого під'їзду. Повна жестянка вмить полетіла під міст, а моя сусідка сховалась від нього за якесь дерево. Весь наступний вечір я переживала, що він розкаже мамі, що бачив мене зі слабоалкоголкою. В той же день, до нас підійшли якісь старшокласники, і мені вперше поцілував руку хлопець, який представився Лев. Але руку він поцілував всьому рядочку з 10-ти дівчат, що були зі мною. Виглядала процедура доволі комічно вже тоді, але зараз згадуючи це, мрію аби хтось зняв це на камеру.
Соборка

Ця площа як тільки не називалась, і Базарною і на-честь-якоїсь-церквинської, звісно ж Леніна, а потім Соборною. За років 5 всі остаточно звикли до нової назви.

Пам'ятника Леніну там вже не було, але була єдина на все місто рівна дорога, тому там каталися скейтери. Одного разу, весною, ми пішли купатися на Дніпро - відкривали сезон. Звісно ж - без купальників. Тому після водних процедур, труси сохли в кармані моєї сукні, а ми з подругою сиділи на Соборці і гиготіли. До нас підійшли знайомитися якісь хлопці - Саша і Серьожа. Я протягла руку і впевнено сказала:

- Привіт, я без трусів!, - не знаю, чому це зробила. Але тоді моя юна голова не зчитувала сексуального підтексту ні з яких моїх слів.

З хлопцями ми досі дружимо. Звісно ж, як і завжди в маленьких містах, виявилося, що Саша зустрічається з моєю знайомою, а Серьожа сусід моєї однокласниці. (В місті на 300 тис населення всі в автобусі знають з ким ти спиш). Коли я загубила якийсь 10-й телефон, Серьожа позичив мені свій. Його я також загубила. Всього я загубила 13 мобілок. 11 з них, в Черкасах. Поки шо наче на цій цифри вирішила зупинитись.

Коли я вже переїхала жити у Львів, то попереджувала друзів про свій приїзд за тиждень, щоб ніхто нічого не напланував. Ми збирались на Соборці, вони обливали мене шампанським і водили по місцевих барах. Любов до Черкас міцнішала.

Бар

Там пив ще мій тато в молодості. Потім в років 47 ходив туди з сином і його друзями. Показував мені пальцем на столик в кутку і пояснював: там завжди сидять мутні пацики. Ще з покон-віків (а точніше з 90-х) цей столик завжди був заброньований для місцевих авторитетів. Зараз туди сідають лише крупні (в фізичному розумінні) мужики в справжньому адідасі. Підозрюю, що це власники цього бару. Багато в чому, в Черкасах досі 90-і. Наприклад, депутати можуть влаштувати перестрілку за магазин в центрі міста. Чи за місцеві розборки в тебе можуть випустити 20 куль з автомата за гаражами.

Цей бар для мене як другий дім, з несмачним пивом і поганим обслуговуванням. Якось ми випили багато місцевого пива, яке там і варять, і почали грати на цу-є-фа. (Те ж саме, що чу-ва-ші, але по-нашому). Той, хто програв, мусив йти до незнайомої людини протилежної статі за сусіднім столиком і просити її/його - намалювати на своєму тілі ручкою хуй. Отак ми розважаємося в місті, де немає більше чого робити.

Одного разу, до мене приїхав друг з Києва. Він дізнався, що у нас на все місто лише один Макдональдз (вже зараз 2) і здивовано сказав: "Тепер ясно чому у вас такі погані дороги, ви від скуки сидите колупаєте ями в центрі!".

Черкаські дороги, це взагалі окрема тема. Вони допомагають приїжджим орієнтуватися в просторі: якщо почало трясти - значить заїхав в Черкаську область. Нашим ямам навіть є окремо присвячений блог.
Плиточка

Якщо колись Черкаси були курортним містом, з пляжами і парками, потім стали промисловим - з купою хімічних заводів, то зараз це місто плиточки. Кажуть, що у мера є якісь зв'язки з плиточним заводом, саме тому від центру до найвіддаленіших районів - все вкрите плиткою. Коли за рік вона провалюється - її покладають ще раз і так по колу. Вже немає жодного місця, де б ступала нога людини по простому людському асфальту. Чи, не дай бог, по бетону. Це кощунство, панове. У нас тільки плитка. Можливо, мер готує декорації для майбутнього кліпу своєї дружини. Бо вона у нього реперка, і її попередній кліп мав доволі аматорський вигляд, а от коли хтось "готов класти плитку на пісок по которому ти ходіла" це вже зовсім інша річ.

З часом, я виявила для себе формулу дому якось так: там, де мене люблять, там де я люблю. Тому дім я завжди ношу з собою. Неважливо, де б я не була. Марк Шагал колись сказав, що у нього така сильна тяга до зміни місця, тому що, коли він народжувався, в його місті була пожежа і ліжко з мамою при родах доводилося переносити з кутка в куток, щоб до мами і сина не дістався вогонь. Зі мною такого в пологовому наче не було. Але тяга до зміни місць у мене дуже сильна. Тому я одна з тих, хто не хоче вертатися назад в цю комфортну провінцію, де не треба брати таксі, бо все можна пройти пішки. Але в моєму серці Черкаси орендують дуже велику площу. Бо хто зна, ким би я виросла, якби не чула милозвучного суржику і пісню "ромашкі бєлиє" у виконанні бабусь під під'їздом?
Текст
Ілюстрації

Яна Проценко


ще! ачьонє?