Моє перше екстазі
Моє перше екстазі
У Ленінграда вийшов новий кліп, про бедтріп. Там чудові алюзії на біблійні притчі, багато символів, і знято це на 5 балів. Але мені боляче його дивитися. Тому що дівчина, яка переживає бедтріп на тусовціце я.
Півроку тому я вперше в житті спробувала щось важче за травку. Вперше і востаннє. Сказати, що моє життя змінилося — нічого не сказати: тепер я не лише не можу насолодитися кліпом Ленінграду, навіть електронна музика може викликати у мене панічну атаку.

Я не засуджую людей, які керуються правилом «в житті треба спробувати все» . Сама так думала. Але тепер викреслила із списку «все» будь-які наркотики.

Оббльований клуб, боязнь людей навколо, і впевненість, що я зараз помру. Ви думаєте, якась маленька дурочка нахапалась неякісної хімки і тепер ниє? Може й так. Але не для мене.

Мені 22. Я люблю алкоголь. Нещодавно переїхала в Київ. Знаю, що мої друзі писали дипломи на амфетаміні. Знаю, що найкраща подруга сиділа на фені кілька років і потім злізла. Знаю, що на електронних тусовках вживають багато різного, але сама не пробувала, бо дуже боялась залежності.

Мені не раз пропонували прийняти щось за компанію, але я відмовлялася. Мама вчила, що наркотики — це погано. Але цією осінню особливо чекала Хеллоуїна, бо знала, що Віра проб'є нам екстазі і ми класно затусимо в одному з найкрутіших клубів міста.

Я прогуглила все, що треба знати про MDMA. В мою кров виділяться нейромедіатори, які стимулюватимуть центри задоволення і робитимуть мене щасливою, я захочу обіймати людей і відчуватиму музику на дотик. Я в принципі люблю людей і постійно обіймаю, тому це буде доволі буденно.
Наступного дня може виникнути «дофамінова яма», через те що під дією наркотика я буду дуже щаслива, «гормону щастя» виділиться більше, ніж зазвичай, тому на контрасті наступного дня я буду подавлена і депресивна.

Треба пити багато води.

Вважається, що ця психоактивна речовина викликає суб'єктивно найприємніші відчуття, порівняно з «речовинами-родичами».

Якось подруга Аня розказувала мені, наскільки відповідально готується до вживання наркотиків. За місяць починає пити курс вітамінів, щоб не наносити великий удар по організму. Мої друзі з ідеї зробити те ж саме посміялися, тому я просто забила.

У запланований вечір ми зробили страшні макіяжі. Я не пам'ятаю, у що була вдягнена, певно в сукню. Було не дуже холодно. Ми якось буденно говорили про стиль на вечірку, робили макіяж і пили чай на кухні. Зробила селфі з класним розмальованим обличчям, прикрашеним блискучими камінчиками. Потім це фото я назвала «до». Поки ніщо не віщувало біди.

Перед виходом ми розкрошили на тарілочці напівпрозорий камінчик і поділили порівну на чотирьох дівчат. Віра показала як злизати всі крихти з долоні, сміючись похлопала мене по плечу і сказала: «не бійся, малишка».

Тут як стрибати зі скелі в воду: чим довше думаєш, тим менша ймовірність, що стрибнеш. Тому я видихнула повітря, заковтнула все до останньої піщинки і запила цілим стаканом води.

Ми взяли воду з собою і вийшли на вулицю. Дівчата розслаблено говорили про роботу, я ставила багато запитань: коли подіє, як я зрозумію, що діє, як я себе відчуватиму, а далеко йти? Вони сміялися.

За півгодини біля входу в клуб я сказала: «так, дивно, я не відчуваю рук, мабуть діє» . Дівчата усміхалися і чекали, що зараз мені стане так само весело, як їм.

Заплатили за вхід. Темрява в залі. Людно. Багато коридорів. А де туалет? Музика лупила дуже гучно, Віра питала як я. Слово «добре» з моїх вуст обірвало блювання. Я намагалася затулити рот руками. Не вийшло. Побігла до першого смітника, продовжила над ним.

Віра здивувалася, показала мені, як серед цього темного лабіринту знайти туалет.

Світ хитався. Руки і ноги базової комплектації, з якими я народилася, зараз замінили чиїсь чужі. Чуже тіло умивало мене чужими руками, яких я не відчувала, але перед зеркалом стояла я сама. У мене не було галюцинацій чи слухових ефектів. Але не було також координації і контролю.
Мені здавалося, що я все усвідомлюю, але не можу контролювати своє тіло. Від цього стало страшно і погано.

Далі йдуть обривки. Хоп, ми на вулиці, Віра хитає мене за плечі і каже: «все нормально, не хвилюйся» . Хоп і я знов в туалеті, блюю. Музика б'є у вуха.

Віра знову хитає за плечі, ніби будить зранку: «Ти як? Нормально?». Ми купуємо воду на барі. Вона стоїть всміхається, хвилюється за мене, але водночас похитується в такт музиці і явно хоче танцювати. Вона єдине, що у мене зараз є: моя мама, сестра, бог, який може мені врятувати. Тому я намагаюся не псувати їй вечір і беру себе в руки, ходжу туди-сюди по маршруту: балкон-туалет-блювання-бар-вода-балкон.

«Я хочу, щоб це закінчилося,» — кажу з останніх сил і розумію, що це не закінчиться. «Не кидай мене саму, будь ласка» .

Минула година? Може три? Я не знаю. Бачу дівчат на танцполі, вони щасливі, танцюють, мені соромно перед мамою, бо це дуже тупо помирати такою смертю, а я відчуваю, що вмираю. Серце несамовито відбиває ритм. Дівчата обіймаються і тримаються за руки: «ти як, нормально?» — питають знов і намагаються переконати, що все добре.

— Все хо-ро-шо, — хитається в такт музиці переді мною обличчя однієї з подруг. Я прошу дати мені ще пару хвилин, щоб просто посидіти на лавці. Спостерігаю за людьми. Певно минуло декілька годин. Я обіймаю себе на плечі. Мені страшно, дуже не хочеться щоб хтось до мене торкався. Я обіймаю себе і обертаюся кожну секунду, щоб перевірити, чи ніхто не наближається, щоб до мене торкнутися. «Будь ласка, давайте зробимо вигляд, що мене тут немає,» — подумки молю людей навколо.

Я бачу своє народження. В мені прокидаються спогади, як я вийшла з утроби матері. Я росту і проживаю знов своє життя з самого початку. Але не так, як в кіно, коли «за секунду все пронеслося перед обличчям». Я абсолютно усвідомлено проживаю кожен рік.

Ось батьки розлучаються і мені страшно, ось старший брат свариться зі мною і я тікаю, ось я вперше залажу на дерево і боюся злізти. Я відчуваю себе беззахисною дитиною. «Доростаю» до віку 12 і зупиняюся.
Ось вона: та дівчинка, яку я загубила в підлітковому віці і всі ці 22 роки намагалася знайти! Вона завжди була всередині. А я почала її міняти, вдягати маски і перевиховувати. А потім виникло відчуття, що я не знаю, хто я. Тому що трішки сором'язлива і щира дівчинка, що боялася собак і любила маму, загубилась під всіма фільтрами, які до неї приміняли 10 років. Я стала самовпевнена, легко заводжу зв'язки з людьми, сексуально вільна. Але чи це дійсно я?

Мене наскільки вразило це відкриття, що я намагалася зберегти цей стан якомога довше.

Я знайшла в собі сили встати з лавки і пішла на танцпол. Дівчата були раді мене бачити, судячи з усього, переконані, що я з ними на одній хвилі, тому намагалися мене обійняти, я ухилялась.

Думала, що танцюю в самому центрі. Насправді ж просто похитувалася в такт музиці і продовжувала самоаналіз. Виявилося, в архіві мого мозку зберігається багато файлів, про існування яких, я навіть не здогадувалась.

Те, що здавалося мені важливим останні роки, навіть не випливло на поверхню. Тієї ночі я переосмислила, що надто велике значення надаю хлопцю, якого зробила своїм всесвітом. А під час бед-тріпу виявилося, що всесвіт весь час був у цій дівчинці всередині мене. І увага треба їй.

Я більше не ходжу в клуби, не вживаю нічого міцнішого за віскі, не курю навіть трави. Не можу слухати гучну електронну музику. Іноді йду по вулиці, ловлю панічні атаки, починаю задихатися і сідаю на бордюр. Той хлопець — тепер всесвіт для когось іншого. А я дуже бережу цю 12-річну сором'язливу дівчинку, хоча нікому її й не показую.

Зранку я зрозуміла, що витратила на воду весь кеш, що був у мене з собою. Гривень 400. Тому додому їхала на метро. Вийшла на вулицю і зробила селфі «після», де той красивий макіяж потік, під очима залишилися сліди сліз, камінчики над правим оком повідпадали, волосся поскручувалося в маленькі групки, ніби я не розчісувала їх вічність. Світало. На своє здивування, я пережила цю страшну ніч. Усміхнулась, і байдуже самотньо почовгала в сторону метро.

Ця вечірка тривала для мене більше 9 годин. Жахливі 9 годин спостереження за людьми і за собою. Світанок на вулиці вселив надію, що це кінець. Але та вечірка іноді продовжується для мене в магазинах, барах чи на вулиці.

Дофамінової ями у мене не було. Куди там? З мене в ту ніч виділявся гормон дикого, панічного страху, виділявся піт, блювота, все що завгодно, крім гормону радості.
Текст
Ілюстрації
Верстка
Анонім

Іра Шарова
ще! ачьонє?